Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Тимофієчку, чому ти їдеш?

— Я не можу розповісти тобі все, бо це не моя таємниця, — зам’явся Тимофій. — Але повір мені, це важливо! Важливо не лише для мене, а й для тебе, для нас.

— Отже, ти поїдеш уже завтра? — зітхнувши, запитала Орися.

— Гадаю, що так.

«Може, воно й на краще? Так він хоч не знатиме й не вб’є Далевича. О, мій коханий! Ліпше нехай я мучитимусь, але ти житимеш!» — гірко подумала дівчина. Швидка розлука, яку кожен із них сприймав по-різному, розривала серця закоханої пари.

— Коханий, отже, ми бачимося востаннє? — знову запитала Орися.

Тимофій не знайшов у собі сили відповісти і просто кивнув. Орися притулилась обличчям до його плеча, а Тимофій обійняв її, ніжно притискаючи до себе за тендітні плечі й тонкий стан. Йому не хотілося думати, що ця їхня зустріч все-таки остання.

— Побачимося завтра востаннє! Будь ласка, кохана, я прошу тебе! — благав Тимофій.

Орися підняла на нього сумне обличчя. Сині очі коханого дивилися на неї з таким благанням, що вона не мала змоги відмовити.

— Сьогодні Катруся писала мені і кликала до себе заночувати. Я відпрошуся в батька й завтра піду до неї. Так от, там ми і зможемо побачитися, — відповіла дівчина. — Ти знаєш, де її слобідка?

Тимофій ствердно кивнув.

— Неподалік неї є струмочок на самому початку лісу, я прийду до тебе туди опівдні. Раніше просто не зможу. Але ж тобі завтра треба їхати?

— Отже, поїду ввечері, уночі. Я з місця не зрушу, поки не побачуся з тобою, — відповів Тимофій.

Засмучені закохані пішли гайком, піднялися до Михайлівської стежки. Тут вони поцілувалися, і Орися пішла вперед сама. Молоді люди завжди так робили, оберігаючи свою таємницю, щоби ніхто з випадкових перехожих не побачив їх разом і не доніс Голубу. Коли дівчина зникла з очей, Тимофій рушив за нею.

Сумний ішов він вулицями Києва. Уже сутеніло, у вікнах будинків спалахувало світло, містяни влаштовувалися вечеряти та відпочивати після трудового дня. Тимофій згадував, як він приїхав сюди влітку, як ось тут на цій самій вулиці зіткнувся з Орисею й вона вперше йому усміхнулася. Перебуваючи в глибокій задумі, він не помітив Яцека, який ішов йому назустріч.

— Пане Клесінський! Що з тобою? Ти зовсім на дорогу не дивишся? — гукнув його шляхтич.

Тимофій підняв очі.

— А, пане Кражевський, вибач, занадто задумався, от і не побачив тебе, — відповів він.

— Та я й дивлюся, що ти зовсім сумний. Часом не сталося якоїсь біди в тебе?

— Та ні, усе гаразд. Та й ти, пане, як я подивлюся, теж невеселий? — придивившись до сокольничого, відповів Тимофій. — Невже пан Голуб вирішив видати свою небогу заміж в обхід тебе?

— Ні, на щастя для мене, ще не вирішив. Але своїми словами ти мимоволі наступив мені на хворий мозоль, — Кражевський сумно усміхнувся й одразу ж почав скаржитися: — Я відчуваю себе негідником, пане Тимофію! Я винен у нещасті однієї гарної дівчини!

— Невже ти розбив їй серце? — невесело усміхнувся Тимофій, шкодуючи, що так недоречно зустрів Яцека. «Ще доведеться з ним у корчму тягнутися! Адже так просто не відчепиться!» — подумав молодий козак.

— Ну, можна й так сказати, тільки от... — Яцек зам’явся. Він не мав близьких друзів, а так хотілося хоч перед кимось полегшити свою душу. А Тимофій був такою людиною, яка змогла б його зрозуміти, адже він був єдиним із його приятелів, у кому шляхетська гордість поєднувалася з доброзичливістю. Тому Яцек, не боячись бути висміяним за свої муки совісті, швидко повів далі: — Так недобре вийшло! На початку осені приїхав до Києва у своїх справах один мій знайомий, пан Далевич. Добра, багата людина. У мене зупинився. Та ти, пане, маєш його пам’ятати. Він якось бенкетував із нами.

Тимофій нахмурився, але пригадав цього зарозумілого поляка.

— Так от, познайомив я його з паном Голубом, — говорив Яцек. — А пан Далевич візьми та й закохайся в його дочку. А потім попросив її руки, а Голуб одразу ж і згоду свою дав. Бідна панночка, дочка урядника, як дізналася, ледь не збожеволіла. Ніколи не бачив, аби дівчина так упадала у відчай від звістки про заміжжя. Ненависний їй мій друг. Тепер бідна панна Орися ходить, наче тінь. Ось іду я, пане Тимофію, думаю про все це і шкодую вже про те, що привів свого знайомого до урядника. Мимоволі винен я в її нещасті.

Зі згадкою імені Голуба Тимофій, який не дуже уважно слухав Яцека, напружився, але не повірив своїм вухам, коли почув про Орисю.

— Ти, напевно, хотів сказати — панна Бася, — її ж першу начебто Голуб збирався заміж видавати? — Тимофій досі наївно сподівався, що він неправильно зрозумів Кражевського.

— Та ні, якраз навпаки! — сказав Яцек, дивуючись такій нетямущості. — Пан Далевич посватався до старшої дочки урядника, до панни Орисі. І старий Голуб із задоволенням дав свою згоду. Я був присутнім під час цього й бачив, як бідна дівчина мало не знепритомніла з горя. Тепер почуваюся винним перед нею.

Сокольничий опустив очі додолу, тому не побачив, як страшно зблід Тимофій, як міцно стиснув кулаки. Пан Яцек навіть не відав, що перебуває за крок від власної загибелі, — до Тимофія нарешті дійшов зміст його слів, і він лише зусиллям волі втримався від того, щоби не придушити Кражевського на місці від гніву. Адже смерть Яцека не вирішить біди, тому Тимофій опанував себе й докладніше розпитав поляка про все.

— Та що розповідати, пане Клесінський! Я почуваюся страшно винуватим! І це почуття мучить мене ось уже багато днів! — скаржився Яцек. — Я й мої покійні батьки знали Далевича в