Читати книгу - "Закон Братів Капранових"

Отже, видавництва. А точніше, українські видавництва. Як би цього не хотілося деяким учасникам ринку, ми ніколи не зможемо заборонити іноземним видавцям організовувати тут філії та дочірні структури. А якщо навіть заборонимо, вони все одно зможуть це робити через підставних осіб. Більше за те - заборонивши легальний спосіб виходу на український ринок, ми де-факто зіграємо тільки проти європейських видавців, тому що російських від нашої годівниці вже не віднадити жодними законами. Вони тут всерйоз і надовго. Отже віднадити - не зможемо. То може, спробуємо зробити їх корисними членами суспільства. Врешті-решт, не все, що йде з Росії, має хвоста і роги. Там багато наукових книжок, художніх альбомів та іншої малотиражної літератури, яку ми сьогодні просто не в змозі видавати самостійно.

То як зробити російського видавця корисним членом українського суспільства?

А дуже просто - змусити його видавати книжки тут, нести видавничі витрати, оплачувати роботу української гуманітарної інтелігенції і таким чином на рівних правах конкурувати з нами. Ми хіба проти чесної конкуренції?

Давайте спробуємо змусити російського видав-ця витрачати свої гроші на нашій землі. Які будуть пропозиції? Що ми можемо реально, враховуючи наші “діряві” кордони, їхні запаси книжок та грошей і їхнє ж таки вміння неформально обходити будь-які закони?

Усе це виглядає не дуже оптимістично. Проте в нас є одна вирішальна перевага. Тільки не смійтеся - це українська мова. Так-так, саме мова. Адже коли якесь російське видавництво захоче видати книжку українською мовою, воно відразу починає оплачувати працю наших фахівців - перекладачів, редакторів, коректорів. А головне - замовляє у друкарні новий наклад, значно менший, ніж російський. Ну, й відповідно дає роботу нашим-таки друкарям. Інакше кажучи - практично стає на одну дошку з українськими видавцями.

Ну то як, чи не з’явилося бажання “попрохати” російських видавців частину накладу своїх чудових книжок видавати українською мовою? Хоч би 10%, за умови, зрозуміло, що вони хочуть торгувати на нашому ринку. Чому аматор творчості пані Устинової мусить обов’язково вивчати російську мову? Чому держава не говорить: ”Шановні друзі, майте совість. Ми даємо вам можливість торгувати на нашому ринку, то й ви, будь ласка, ідіть назустріч тубільному населенню і викладайте свої тексти також і державною мовою”. Чиї права ми порушуємо?

Нам зауважують, що є книжки для потреб національних меншин у місцях компактного проживання. І що переклад таких книжок українською завдасть видавцям збитків. Тому для подібних видань ми пропонуємо зробити виняток - якщо на книжці зазначено, що вона розповсюджується тільки на території компактного проживання національної меншини, скажімо, болгар, то хай собі буде болгарською мовою і не треба нам перекладати, болгарська не така складна. Заразом і забезпечимо відповідність конвенції із захисту регіональних мов. Навіть ПАРЄ не прикопається.

Блакитна мрія - розповсюдити зазначену норму на всі видання, в тому числі і газети з журналами. Хочеш бути регіональним виданням, тобто продаватися в одній області, друкуйся місцевою мовою. Хочеш бути всеукраїнським виданням - ласкаво просимо створити україномовний повноцінний варіант. Покупці на нього знайдуться. Чому це ми обмежуємо телебачення і радіо, а зовсім не звертаємо уваги на газети та книжки? Несправедливо. І дуже небезпечно для держави - в цьому ми вже переконалися на прикладі подій 2004 року. Іще трошки - і Україну можна було б стирати зі світової мапи.

Хочете приклад українського видавництва з іноземними коренями, яке давно уже працює на українському ринку за означеними вище законами, які, щоправда, встановило собі само. І зовсім не страждає від цього, ну, принаймні, нами страждань не помічено. Це видавництво “Махаон”. Чудовий приклад життєздатності запропонованої нами схеми. До нього вже приєдналося “Ексмо” з “Країною Мрій” - хто від цього страждає?

Ринок не можна обдурити. І якщо сьогодні донецькі видавництва видають і досить успішно продають книжки українською мовою - значить, на них є попит, і цей попит з року в рік зростатиме.

Ну а щодо української книжки, тут ми продемонструємо традиційну і здорову хохляцьку хитрість. Адже від запропонованих нововведень виграють не тільки українські видавці, але і українська книжка, якої просто стане більше.

Мусимо погодитися що попервах кількість не захоче переходити у якість - матимемо й комп’ютерні переклади, й неадаптовані тексти на кшталт “наша батьківщина - Росія”. Але все це потроху подолаємо. Головне, аби були книжки.

Ленінський принцип “краще менше, але краще” тимчасово не працює. Бо сьогодні більше - це краще. А ще краще - все більше та більше.

Книжковий клуб +, 2005 р.

Королівська жирафа

Ми колись співали на вулицях. Гітара, банджо, скрипка та капелюх - ото й весь творчий метод. Але іще тоді ми зрозуміли, що розважати людей - справа нелегка. Бо на вулиці діє тільки один критерій - цікаво чи ні. Ані понти, ані авторитет, ані патріотизм - тільки цікавість. Мабуть, що ми відповідали цьому критерію, бо їздили за маршрутом Москва-Київ-Одеса і наспіваних грошей вистачало на квитки, пиво та до пива.

Щоправда, тоді ми ще тільки починали писати, а тому не пробували використати такі променади для промоції власної творчості.

З того часу сталося багато змін - скрипка зламалася, банджо загубилося, натомість з’явилися книжки та необхідність їх продавати. Але залишився досвід, який не губиться, не ламається і може бути застосований на користь українській літературі.

Отож з висоти майданного досвіду подивимося на процес презентації книжок та так званої “розкрутки” авторів.

Сумно, дівчата!

Говорильня на говорильні. Воно начебто й логічно, бо книжка (як з’ясувалося нещодавно) складається зі слів, а значить, слова, тобто промови, мають бути стрижнем презентації. Логічно, але нецікаво. І не тільки з точки зору слухача, але (і це головне!) з точки зору результату. Не ходять на наші презентації, не дуже активно купують книжки. Є, щоправда, і втішні факти - якось приїздила Донцова, так на неї теж зібралося три каліки. Проте вона своє на прилавках візьме.

Тож головне питання залишається актуальним з часів Чернишевського. Що робити?

Найменше проблем у відомих авторів. Андрій Курков твердить, що в Німеччині він уже збирає на зустрічі до 500 читачів, та й в Україні до нього прийдуть, бо читали не ту, то іншу книжку. До Оксани Забужко прийдуть. Ну, іще до трьох-чотирьох. І це все. Решта вимушені робити презентації для “рідних та близьких”, пробачте за не зовсім доречну аналогію.

Виходить зачароване коло. До тебе не будуть приходити, поки не станеш відомим, а відомим не