Читати книгу - "Платформа"

де продавались імпортні товари, але платити тут слід було в доларах. Отже, всі кубинці виживали завдяки побічній діяльності, пов’язаній з туризмом. Найбільше пощастило тим, хто безпосередньо був зайнятий у туристичному бізнесі; інші ж намагалися так чи інакше розжитись доларами завдяки додатковим послугам чи незаконній торгівлі.

Я простягнувся на піску й замислився. Жодних ілюзій: засмаглі чоловіки й жінки, які снували поміж лежаками, сприймали нас лише як ходячі гаманці. Проте схожа ситуація склалася у всіх країнах третього світу. Кубу ж відрізняли від інших країн соціалістичного табору неймовірні труднощі з налагоджуванням промислового виробництва. Я абсолютно необізнаний у сфері промислового виробництва, але дуже добре пристосувався до віку інформації та нових технологій, а це — ніщо. Валері і Жан-Ів, як і я, вміли лише користуватись інформацією і керувати капіталами. Вони робили це дуже грамотно і професійно, а я — більш рутинно, згідно з посадовими обов’язками. Але ніхто з нас трьох, ніхто з тих людей, яких я знаю, не зміг би у разі, наприклад, міжнародної блокади відновити промислове виробництво. Ми не маємо жодного поняття про ливарне виробництво, випуск залізних монет чи гаряче штампування пластмасових деталей. Не кажучи вже про новітні розробки — оптичні волокна й мікропроцесори. Ми живемо у світі речей, виробництво, можливості та принципи функціонування яких нам чужі. Схвильований цією новою думкою, я кинув погляд навколо: поруч лежали рушник, сонячні окуляри, крем від загару та кишенькова книжка — роман Мілана Кундера. Папір, бавовна та скло: сучасні хитрі апарати, складні системи виробництва. Наприклад, я не розумів процесу виготовлення купальника Валері: на вісімдесят відсотків він складався з латексу, на двадцять — з поліуретану. Я просунув руку під бюстгальтер: під зібраними воєдино промисловими волокнами я відчував живе тіло. А ще, як вмить твердішає сосок під пальцями. От на це я був здатний, це я вмів робити. Сонце пекло все сильніше. Увійшовши у воду, Валері зняла трусики. Вона обплела моє тіло ногами і лягла на спину, повністю готова прийняти мене, і я не вагаючись увійшов у неї, рівно працюючи взад-вперед у ритмі хвиль. Іншої альтернативи не було. Я зупинився тільки перед тим, як відчути солодку мить оргазму. Ми знову вилізли сохнути на сонце.

Перед нами пройшла пара — високий негр і біла дівчина з коротким волоссям і дещо знервованим обличчям, яка увесь час голосно сміялась і щось базікала, не відриваючи погляду від нього. Певно, вона була американкою, може, журналісткою з «Нью-Йорк Таймс» чи ще якогось провідного видання. Придивившись, я помітив, що на пляжі взагалі було чимало змішаних пар. Трохи далі дві високі, не кращого виду блондинки з гнусявим акцентом жваво розмовляли з двома милими смуглявими дівчатами.

— Вони не мають права приводити їх до готелю… — мовила Валері, перехопивши мій погляд. — У сусідньому селі можна зняти кімнату.

— Я вважав, що американці не можуть приїжджати на Кубу.

— У принципі, не можуть, але вони їдуть через Канаду чи Мексику. Насправді вони дуже сердиті, що втратили Кубу. Їх можна зрозуміти… — замислено продовжувала вона. — Якщо на світі й існує країна, якій потрібен секс-туризм, то це Америка. Але американські компанії у блокаді, вони не можуть інвестувати сюди гроші. Рано чи пізно ця країна перейде на шлях капіталізму, то лише питання часу. А поки що це поле вільне для європейців. Саме тому «Орор» не захотів відмовлятися від тутешніх курортів, навіть якщо вони й потерпають від труднощів. Це наш реальний шанс отримати перевагу над конкурентами. Куба — унікальна можливість у регіоні Антили — Карибські острови.

Вона помовчала і спроквола додала:

— Еге ж… Саме так розмовляють у моєму професійному середовищі… у світі глобальної економіки.

9

Мікроавтобус на Баракоа вирушав о восьмій ранку. Всього було п'ятнадцять осіб. Усі вже встигли перезнайомитись між собою і не переставали розхвалювати шоу дельфінів. Ентузіазм пенсіонерів (а їх була більшість), двох логопедів, які разом поїхали у відпустку, та студентської пари, звісно, виражався за допомогою різних лексичних засобів, але всі вони погоджувались з терміном «унікальний досвід».

Потім розмова перейшла на враження від клубу. Я подивився на Жан-Іва: сидячи самотньо всередині автобуса, він поклав записну книжку й ручку поряд з собою. Помітно нахилившись уперед і напівзаплющивши очі, він повністю зосередився на розмові, намагаючись не пропустити ані слова. Певно, саме з цієї розмови він збирався скласти основні враження і почути корисні зауваження.

Здавалося, що і стосовно клубу учасники мали спільну думку. Ведучі одностайно були визнані «симпатичними», але самі розважальні програми — не дуже цікавими. Номери були непогані, якщо не брати до уваги кімнату, розташовану біля звукової апаратури, — занадто багато шуму. Що ж до їжі, то вона була доволі стерпною.

Ніхто з присутніх не брав участі в ранкових зарядках, заняттях аеробікою, курсах сальси або іспанської мови.

Усім дуже сподобався пляж, тим більше, що на ньому було досить спокійно. «Шоу-програма та звукова апаратура вважаються мінусом», — записав Жан-Ів у свій записник.

Проживання в бунгало дістало загальне схвалення, попри те, що вони були розташовані далеко від дискотеки. «Наступного разу неодмінно наполягатиму на бунгало!» — щиро зізнався кремезний пенсіонер у повному розквіті сил, який, певно, звик командувати. Насправді він усе своє життя пропрацював, продаючи вина «Бордо». Двоє студентів були такої ж думки. «Дискотека непотрібна», — записав Жан-Ів, меланхолійно розмірковуючи про всі ці дарма витрачені гроші.

Після Кайо Саетія стан дороги дедалі погіршувався. Вибоїни та тріщини часто перетинали половину дороги. Водію доводилося постійно лавірувати, нас підкидало на наших сидіннях. Люди реагували гучними вигуками та сміхом. «Дуже хороша група підібралась… — прошепотіла мені Валері. — У таких пізнавальних турах це дуже добре. Їм можна нав’язати огидні умови, і це теж буде для них своєрідною пригодою. А тут ми зробили помилку: для такої мандрівки потрібен джип-всюдихід».

Трохи не доїжджаючи до Мойа, водій різко взяв праворуч, щоб об’їхати величезну яму. Машину занесло, і вона зупинилась в ярузі. Водій завів двигун і дав повний газ: колеса прокручувались у темній калюжі, але автобус не зрушив з місця. У відчаї шофер ще кілька разів повторив цю операцію, але дарма. «Добре… — весело озвався виноторговець. — Треба вийти й підштовхнути». Ми вийшли з машини. Перед нами простягалась нескінченна рівнина, скрізь вкрита брунатним брудом. Навколо майже чорних калюж зі стоячою водою стояла суха висока трава. Вдалині темною гігантською масою нависав над місцевістю якийсь цегляний завод. Його дві труби вивергали клуби чорного диму. Від заводу відходили величезні напівіржаві труби, які хаотично зникали вдалині. На