Читати книгу - "Платформа"

Вночі було дуже жарко та волого. Валері взяла мене за руку. Ритм дискотеки відразу став якимось далеким і приглушеним; було чути мірне теркотіння портативних рацій: територію охороняли, і час від часу патруль обходив її. Після басейну ми пішли у напрямку океану. На пляжі не було жодної душі. В кількох метрах від нас хвилі лагідно лизали пісок. Не чутно було ні звуку. Повернувшись до бунгало, я простягнувся на ліжку і почав чекати на Валері. Вона почистила зуби, теж роздяглася і лягла поруч зі мною. Я присунувся до її голого тіла, поклав одну руку їй на груди, а другу — униз, на живіт. Було чудово.

8

Коли я прокинувся, Валері в кімнаті вже не було. В мене трохи боліла голова. Похитуючись, я встав, запалив сигарету. Після кількох затяжок мені покращало. Я натягнув штани і вийшов на вкриту піском терасу — мабуть, вночі був сильний вітер. День щойно починався. Небо було вкрите хмарами. Я пройшов кілька метрів у напрямку моря, де впізнав силует Валері. Вона занурювалась у високі хвилі, пливла кілька метрів, а потім знову зникала під водою.

Я зупинився і знову затягнувся; вітер був досить холодним, тому я не наважувався приєднатися до неї. Вона обернулася, побачила мене і, запрошуючи до себе, прокричала: «Ну ж бо, давай! Пливи сюди!» В цю мить сонце пронизало хмари й освітило її обличчя. Світло вигравало на її грудях, стегнах, відбилося від морської піни біля її волосся та лобка. Кілька секунд я зачаровано дивився на неї, не в змозі ворухнутися. Я усвідомив, що цю картину не зможу забути ніколи, бо, певне, саме такі картини людина згадує за кілька секунд до смерті.

Недопалок обпік мені пальці; я відкинув його на пісок, роздягся і попрямував до моря. Вода була прохолодна і дуже солона, вона водночас і обпікала, і бадьорила. Сонячний промінь відбивався від морської поверхні, зникаючи вдалечині. Я вдихнув свіже повітря і поринув у сонце.

Пізніше ми лежали поряд, накрившись рушником, і дивилися, як над океаном народжується новий день. Потроху хмари розійшлися, світло все яскравіше заливало земну поверхню. Іноді вранці все здається дуже простим. Валері відкинула рушник, підставляючи своє тіло сонцю. «Не хочу одягатись…» — мовила вона. Самотній птах літав над морем, вдивляючись у безмежну водну гладь. «Я дуже люблю плавати, кохатись, — додала вона. — Але я абсолютно не сприймаю танці і не вмію розважатися. Завжди ненавиділа всілякі вечірки. Це нормально?»

Я досить довго думав перед тим, як відповісти. «Не знаю, — зрештою мовив я. — Знаю тільки те, що я сам такий».

Зазвичай на сніданок у ресторані збирається небагато людей, проте Жан-Ів уже був на місці і з сигаретою в руці попивав каву. Неголений, схоже, він провів безсонну ніч; помітивши нас, він привітно помахав рукою. Ми сіли напроти.

— Отже, як твої справи з італійкою? Все пройшло добре? — спитала Валері, беручись за свою збиту яєчню.

— Не дуже. Вона почала розповідати мені про те, що займається маркетингом, що полаялась зі своїм другом і що саме тому вона вирішила кудись поїхати відпочити. Мені це набридло, тому я пішов спати.

— Тобі варто спробувати з покоївкою…

Він сумно посміхнувся, загасив у попільничці сигарету.

— Що робитимемо сьогодні? — спитав я. — Тобто… Ми ж планували мандрівку до нових відкриттів?

— О, так… — гримаса втоми спотворила обличчя Жан-Іва. — Наполовину. Ми ще не встигли тут запровадити багатьох атракціонів. Я вперше працюю із соціалістичною країною, а це, здається, важко. Доводиться все робити в останню мить. Отже, сьогодні після обіду будуть дельфіни… — Він ще намагався щось пояснити. Наскільки я зрозумів, йшлося про виставу за участю дельфінів, з якими потім можна було поплавати. Здається, у них на спині, чи щось подібне.

— А, знаю, — втрутилась Валері. — Відстій. Всі думають, що дельфіни — такі собі дружні ссавці. Дурниці. Вони об’єднуються у дуже ієрархічно організовані групи з лідером-самцем. До того ж їх точніше було б назвати агресивними: дуже часто вони влаштовують між собою бої на смерть. Одного разу, коли я спробувала поплавати з дельфінами, мене вкусила самка.

— Гаразд… — Жан-Ів підняв руки, щоб заспокоїти Валері. — Як би там не було, сьогодні після обіду — дельфіни… Для тих, хто бажає. Завтра та післязавтра ми вирушаємо у дводенну поїздку до Баракоа. Це має бути цікаво… Принаймні я на це сподіваюсь. А потім… — Він на мить замислився. — Потім — все. Втім, ні. В останній день перед відльотом запланований сніданок з лангустів і відвідання сантьягського цвинтаря.

Після цієї промови всі мовчки осмислювали зміст сказаного.

— Так… — через силу сказав Жан-Ів, — з цим туром, ми, здається, вступили у справжнє лайно. Втім, — додав він. — мені здається, що в цьому клубі справи йдуть не дуже добре. Я кажу не про себе. Наприклад, учора на дискотеці я не помітив, щоб багато людей знайомились і танцювали, навіть молодь. — Помовчавши, він додав, у відчаї махнувши рукою: — «Екко»…

— Соціолог мав рацію… — замислено сказала Валері.

— Який соціолог?

— Лагарріг. Соціолог з людської поведінки. Він мав рацію, коли казав, що час «Засмаглих» давно вже минув.

Жан-Ів допив каву, засмучено похитав головою і з відразою мовив:

— Ніколи… Ніколи в житті я б не подумав, що буду сумувати й відчувати ностальгію за часами «Засмаглих».

Щоб дістатися до пляжу, нам треба було витримати неабияку атаку продавців паршивих товарів. Проте їх було небагато, та вони й не дуже сильно липли до нас, і ми, посміхаючись і жартуючи, з легкістю позбулися їх товариства. Протягом дня кубинці мають право користуватися клубним пляжем. «Вони не продають нічого цікавого, — пояснила мені Валері. — Але вони намагаються щось робити». Напевно, у цій країні ніхто не може прожити на голу зарплатню. Все тут було не так: двигунам бракувало пального, станкам та агрегатам — запчастин. Звідси і ця сільськогосподарська утопія: селяни, які орють землю за допомогою волів і пересуваються на велоколясках… Але це не утопія і не турбота про екологію, а жорстока реальність країни, яка більше не могла жити за часів невпинного розвитку промисловості. Куба ще експортувала деякі сільськогосподарські продукти — каву, какао, цукрову тростину, але ж промислове виробництво впало майже до нульової позначки. Тут важко було знайти найелементарніші речі, такі як мило, папір, кулькову ручку. Цей товар можна було придбати хіба що в магазинах,