Читати книгу - "Історик"

— Ви принесли листи? — прошепотіла вона, запитливо дивлячись на мене. — О першій мені треба повертатися на факультет. — Вона знову обернулась.

— Щось трапилося? — запитав я швидко, і по моїх руках побігли мурашки через інстинктивну нервозність. За останні два дні в мене, схоже, розвинулося шосте почуття. — Ви чогось боїтеся?

— Ні, — сказала вона, усе ще пошепки. Вона взяла рукавички в одну руку, на тлі чорного костюма вони були схожі на квітку. — Мені просто цікаво, чи ввійшов хтось зараз за мною?

— Ні.

Я теж обернувся. У церкві нікого не було, окрім двох жінок біля вівтаря.

— За мною хтось ішов, — сказала вона тим самим низьким голосом. На її обличчі, обрамленому важким пишним волоссям, був дивний вираз — суміш підозри й хвастощів. Уперше я подумав про те, через що їй довелося пройти, щоб стати такою хороброю. — Гадаю, він ішов за мною. Маленький худий чоловік у неохайному одязі, твідовому піджаку та зеленій краватці.

— Ви впевнені? Де ви його бачили?

— У каталозі, — сказала вона тихо. — Я пішла туди, щоб перевірити вашу історію про зниклу картку. Я не дуже вірила вам. — Вона говорила ніби між іншим, ані крихти вибачення в тоні. — Я бачила його там, а потім він ішов за мною по Брод-стрит, щоправда, на відстані. Ви його знаєте?

— Так, — сказав я сумно. — Він бібліотекар.

— Бібліотекар? — вона, здавалося, чекала більшого, але я не міг набратися сил, щоб розповісти їй про рану, яку бачив у нього на шиї. Це було занадто неймовірно й дивно. Почувши це, вона остаточно вирішить, що я божевільний.

— Здавалося, він стежив за мною й підозрював щось. Вам треба триматися від нього подалі, — сказав я. — Пізніше я розповім про нього. Сідайте сюди, улаштовуйтесь зручніше. Ось листи.

Ми сіли на одній з оббитих вельветом лав, і я відкрив свій портфель. Одразу ж її обличчя набуло уважного виразу, вона акуратно розкрила конверт і дістала листи майже з такою ж шанобливістю, як і я день тому. Я тільки міг гадати, як приголомшливо це буде для неї: побачити листи, написані рукою її, як вона сказала, батька, що був для неї всього лише джерелом гніву.

Я поглянув на почерк через її плече. Так, у Россі був упевнений, акуратний, прямий почерк. Може, завдяки йому дочка побачить у ньому щось людяне. Потім я подумав, що мені не слід підглядати, і підвівся.

— Я просто ходитиму тут, а ви можете читати стільки часу, скільки знадобиться. Якщо буде щось, із чим я можу допомогти або пояснити…

Вона розсіяно кивнула, прикипівши поглядом до першого листа, а я відійшов убік. Я бачив, що вона обережно поводилася з моїми дорогоцінними листами і вже швидко читала рядки Россі. За ці півгодини я обстежив вівтар, картини в каплиці, китиці, що звисали з кафедри, мармурову статую утомленої матері над немовлям. Одна картина особливо привернула мою увагу — страшний на вигляд Лазар (епоха до Рафаеля), що виходив з могили в обіймах своїх сестер у подертому савані, з-під якого було видно його щиколотки сіро-зеленого кольору. Обличчя, що потьмяніло від диму й ладану, виглядало втомленим, ніби він зовсім не був вдячним за те, що його підняли з могили. Христос, який нетерпляче стояв біля входу в склеп, простягнувши вперед руку, мав зловісний вираз обличчя, пожадливий і пекучий. Я відвернувся. Недосипання отруювало мою уяву.

— Я закінчила, — сказала Хелен Россі низьким тоном. Вона була блідою й утомленою. — Ви мали рацію, він не згадував про роман з моєю матір’ю і навіть про те, що був у Румунії. Ви сказали правду. Я не розумію. Це відбулося, напевно, в той самий період, під час тієї самої подорожі в Європу, бо рівно через дев’ять місяців народилася я.

— Вибачте… — з її похмурого обличчя не було зрозуміло, чи потрібне їй моє вибачення, але я відчував це. — Я хотів би знайти пояснення цьому, але теж не міг.

— Принаймні, ми ж віримо одне одному, чи не так? — вона уважно подивилась на мене.

Я здивувався, коли зрозумів, що можу відчути полегшення посеред цього зла й побоювань.

— Правда?

— Я не знаю, чи існує хтось або щось на ім’я Дракула, але я вірю в те, що Россі, мій батько, почувався в небезпеці. Він відчував це багато років, тому міг повернутися до своїх страхів, як тільки побачив вашу книгу. Нещасливий збіг і нагадування про минуле?

— А що ви думаєте про його зникнення?

Вона похитала головою.

— Це міг бути емоційний зрив, звичайно ж. Але я розумію, про що ви думаєте зараз. Його листи говорять про… — вона затнулася, — про логічний і безстрашний розум, як і його інші роботи. До того ж за книгами можна багато чого довідатися про істориків. Його книги я дуже добре знаю. Вони є результатом стабільної і впевненої думки.

Я повів її до лави, де стояв мій портфель, бо починав нервуватися, коли залишав листи навіть на п’ять хвилин. Вона акуратно склала їх один за одним у конверт. Ми обоє сіли на лаву, майже співчуваючи одне одному.

— Припустимо, що в його зникненні замішана якась надприродна сила, — міркував я. — Не можу повірити, що я говорю це, але припустимо це як можливість. Яким, на вашу думку, має бути наступний крок?

— Ну… — відгукнулась вона повільно. Її обличчя у профіль здавалося суворим і замисленим у тьмяному світлі. — Навряд чи це можна застосувати в сучасному дослідженні, але якщо є необхідність вірити легендам, можна припустити, що Россі викрав вампір, який або вбив його, або, що досить імовірно, отруїв його прокляттям безсмертя. За три напади кров людини змішується із кров’ю Дракули або із кров’ю його послідовників, і тоді ця людина стає вампіром назавжди, ви ж це знаєте. Якщо його вкусили лише один раз, тоді його треба якнайшвидше знайти.

— Але чому Дракула з’явився саме тут, а не в якомусь іншому місці? Навіщо викрадати Россі? Чому не напасти на нього й не зробити вампіром, щоб ніхто не помітив?

— Я не знаю, — сказала вона, хитаючи головою. — Це дуже незвичайна поведінка, про це у фольклорі не йдеться. Можливо, б до Россі у Влада Дракули був особливий інтерес, якщо припускати наявність надприродного втручання. Можливо, він навіть є загрозою для нього.

— Як ви гадаєте, те, що я знайшов цю книгу й приніс її Россі, якось пов’язано з його зникненням?

— Логіка підказує мені, що це абсурдна ідея. Але… — вона акуратно склала рукавички на своїй чорній спідниці. — Мені