Читати книгу - "Історик"

— Ваша мати?

— Так. Я ж сказала вам, що вона за походженням селянка. Мати могла вірити цим забобонам, хоча, напевно, менше, ніж її батьки. Але чому в це вірить відомий західний учений?

Вона була гарним етнографом, це точно, незважаючи на гіркий присмак її мети. Мене вражало її вміння відволікати свій швидкий розум від особистих питань.

— Міс Россі, — сказав я, раптово прийнявши рішення. — Чомусь я не маю сумнівів у тому, що вам самій подобається досліджувати щось. Чому б вам не прочитати листи Россі? Але чесно застерігаю вас, що кожен, хто мав справу із цими листами, був у небезпеці, наскільки я можу стверджувати. Тож якщо ви не боїтеся, прочитайте їх самі. Я заощаджу наш час, якщо не переконуватиму вас, що його історія правдива, і я у це щиро вірю.

— Заощаджу наш час? — задумливо повторила вона мої слова. — Що ви хочете зробити з моїм часом?

Я був занадто у великому розпачі, щоб сперечатися.

— Ви прочитаєте листи і схарактеризуєте їх із погляду більш досвідченої людини в цьому питанні, ніж я.

Здавалося, вона обмірковувала цю пропозицію, підперши кулаком підборіддя.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Ви поцілили в уразливе місце. Звичайно ж, я не можу встояти перед спокусою більше довідатися про батька, особливо якщо це буде пов’язане з його дослідженням. Але якщо я знайду в листах ознаки божевілля, попереджаю, я вам цього не подарую. Я вважатиму це за удачу, якщо він сидітиме в божевільні, а в мене буде шанс помучити його.

Її посмішка була зовсім не схожа на посмішку.

— Добре, — я проігнорував останнє зауваження і скривлене обличчя, змушуючи себе не дивитися на її різці, які, як я вже помітив, були не довшими за нормальні зуби. Але перш ніж передати їй документи, мені довелося збрехати. — Вибачте, але в мене зараз немає з собою цих листів. Я не хотів носити їх сьогодні цілий день. — Насправді я боявся залишати їх у квартирі, тож вони були заховані в моєму портфелі. Але я був би проклятий (може, в буквальному сенсі), якби витяг їх посеред кафе. Я не знав, чи спостерігав за нами хтось, наприклад один із друзяк того страшного бібліотекаря. У мене була ще одна підозра, яку мені треба було перевірити, навіть якщо моє серце обірветься після того, як підтвердиться найгірше. Я мав упевнитися в тому, що Хелен Россі, ким би вона не була, не перебувала у зв’язку з… ну, чи могло бути так, що ворог її ворога був її другом? — Мені треба піти додому по них. Я попрошу вас прочитати їх у моїй присутності: вони крихкі й дуже дорогі мені.

— Гаразд, — сказала вона спокійно. — Ми можемо зустрітися завтра ввечері?

— Це занадто пізно. Я хочу, щоб ви побачили їх зараз же. Знаю, що це звучить дивно, але ви зрозумієте, чому я кваплюся, як тільки прочитаєте їх.

Вона знизала плечима:

— Якщо це не забере багато часу.

— Не забере. Ви можете зі мною зустрітися біля церкви святої Марії? — Це буде, принаймні, перевіркою — я діяв з обережністю Россі. Вираз обличчя Хелен Россі не змінився, воно було так само іронічним і суворим. — Це на Брод-стрит, за два квартали від…

— Я знаю, де це, — обірвала вона, збираючи рукавички й дуже обережно надягаючи їх. Вона зав’язала шарф; він огорнув її шию, як лазур. — О котрій?

— Дайте мені півгодини, щоб узяти документи із квартири й зустрітися з вами.

— Отже, біля церкви. Добре, я зайду в бібліотеку по статтю, яка мені потрібна. Будь ласка, не спізнюйтесь, у мене ще багато справ.

Я подивився на її гнучку й сильну спину в чорному жакеті, коли вона відійшла від стола. Надто пізно я зрозумів, що вона заплатила за нашу каву.

Розділ 20

— Церква святої Марії, — вів далі батько, — була гарним зразком вікторіанського стилю, вона стояла в старій частині університетського містечка. Я сотні разів проходив повз неї, але жодного разу не бував усередині. Зараз мені здавалося, що ця католицька церква була добрим помічником у справі з такими жахами. Хіба католицизм щодня не боровся проти крові й повсталої плоті? Хіба він не був експертом у марновірствах? Я чомусь сумнівався, що прості гостинні протестантські каплиці, яких було багато в університетському містечку, могли допомогти в такій справі: вони не виглядали досить переконливо, щоб мати справу з живим мерцем. Я був упевнений, що великі квадратні пуританські церкви, які розташовувалися серед дерев, не допоможуть у сутичці з європейським вампіром. Їхньою справою було палити відьом — звичайна річ серед сусідів. Звісно, я прийшов до церкви святої Марії ще раніше, ніж припускала моя співрозмовниця. Чи прийде вона? Це була перша частина іспиту.

На щастя, церква святої Марії була відчинена, усередині було темно й пахло воском і старою оббивкою. Дві бабусі в капелюшках зі штучними квітами прикрашали живими квітами вівтар. Я зайшов досить тихо й сів на останній лаві, звідки міг бачити двері, а мене не міг бачити ніхто, хто 6 не зайшов. Мені довелося довго чекати, але тиша й шепіт бабусь заспокоїли мене. Уперше я відчув утому після безсонної ночі. Нарешті вхідні двері, яким було дев’яносто років, широко відчинилися, і Хелен Россі, постоявши в нерішучості якийсь час, озирнулася й увійшла.

Сонячне світло з бокового вікна відбивало бірюзове й рожево-лілове світло на її одяг, коли вона стояла там. Я спостерігав, як вона оглянула прикрашений килимами вхід. Нікого не побачивши, вона пішла вперед. Я відшукував будь-яку ознаку страху, тремтіння або блідість обличчя — але не було нічого. Я не знав, як має проявитися алергія Дракули на його давнього ворога — церкву. Може, вікторіанські реліквії не захищали від сил зла? Я засумнівався. Але на Хелен Россі ця споруда теж впливала: пройшовши крізь різнобарвне сяйво світла, вона підійшла до вівтаря. Мені було соромно за свою хворобливу цікавість, я побачив, як вона зняла рукавички й опустила руку в купіль із водою, а потім торкнулася чола. Цей жест був дуже ніжним. З того місця, де я сидів, мені було видно, що обличчя в неї сумне. Але я робив це заради Россі. І зараз я точно знав, що Хелен Россі була не «vrykolakas», яким би жорстоким і лиховісним не здавалося іноді мені її обличчя.

Вона ввійшла в неф і трохи розгубилася, побачивши, як я підводжуся