Читати книгу - "Історик"

Хелен замислилась. Я мовчки подякував їй за слово «ми».

— Що це може бути?

Вона зітхнула й розправила рукавички.

— Моя мати.

— Ваша мати? Але що вона може знати про… — я тільки почав ставити запитання, як раптом промінь світла й легкий вітерець змусили мене обернутися. З того місця, де ми сиділи, добре видно двері церкви, а нас самих не можна було помітити із входу — це те саме місце, на якому я сидів, очікуючи Хелен. Рука потягнулася між дверима, а за нею — кістляве загострене обличчя. Дивний бібліотекар удивлявся всередину церкви.

Я не можу описати почуття, що охопило мене, коли я побачив, як обличчя бібліотекаря вистромилось із дверей. Я раптом одразу уявив собі довгоносу тварину, що крадеться й винюхує, як тхір або пацюк. Поруч зі мною нерухомо сиділа Хелен, погляд її був прикутий до дверей. У будь-який момент він от-от відчує наш запах. У нас залишалася секунда чи дві, і я швидко зміркував: однією рукою схопив портфель і папери, а другою — Хелен. У мене не було часу її вмовляти, тож я відтягнув її із задньої лави у прохід біля стіни. Там були відчинені двері, які вели в невелику кімнатку, і ми прослизнули туди. Я тихо зачинив двері. Зсередини вони не замикалися, помітив я з гіркотою, хоча в них була велика чавунна замкова щілина.

У цій маленькій кімнаті було темніше, ніж у нефі. У центрі знаходилась купіль для хрещення, біля стін одна чи дві лави з подушками. Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Я не міг розібрати виразу її обличчя, хіба що в ній було стільки ж готовності до бою, скільки й страху. Без жодного жесту, не кажучи й слова, ми з Хелен з побоюванням відійшли назад і стали за купіль. Вона навіть доторкнулася до неї, щоб заспокоїтися. За хвилину я вже не міг стояти на місці, тому передав Хелен папери й наблизився до замкової щілини. Обережно вдивляючись у неї, я побачив бібліотекаря, що ходив між колонами. Він повернувся в мій бік, і я відсунувся трохи назад. Здавалося, він розглядає двері, за якими були ми, і навіть зробив крок чи два в напрямку до них, але потім знову відступив. Раптом блідо-ліловий светр загородив мені огляд — це була одна з жінок біля вівтаря. Я почув, як вона привітно запитала:

— Чи можу вам чимось допомогти?

— Я шукаю декого, — у бібліотекаря був різкий свистячий голос, надто голосний для церкви. — Я… ви не бачили молоду дівчину в чорному костюмі, що ввійшла сюди, з темним волоссям?

— Чому ж, бачила, — добра жінка теж озирнулася навколо. — Кілька хвилин тому тут була схожа дівчина. Вони з юнаком сиділи на задніх лавах. Але зараз її немає. «Тхір» озирався навсібіч.

— Вона може ховатися в одній із тих кімнат? — він не збирався хитрити, це було ясно.

— Ховатися? — жінка в ліловому теж повернулася в наш бік. — Я впевнена, що в нашій церкві ніхто не ховається. Може, мені покликати священика? Вам потрібна допомога?

Бібліотекар пішов назад.

— О ні, ні, — сказав він. — Я, мабуть, помилився.

— Ви не хочете взяти дещо з нашої літератури?

— О ні! — він відійшов назад по ряду. — Ні, дякую.

Я знову побачив, як він роззирається довкола. Потім він зник з моїх очей. Пролунав стукіт — важкі двері Зачинилися за ним. Я кивнув Хелен, і вона безшумно зітхнула з полегшенням, але ми постояли там ще кілька хвилин і дивились одне на одного через купіль. Хелен перша опустила очі й насупила брови. Я знав, що вона думає про те, як це їй пощастило потрапити в таку ситуацію і що все це означало. Її волосся блищало й було чорним як смола: сьогодні вона теж була без капелюха.

— Він шукає вас, — сказав я тихо.

— Може, він шукає вас? — вона показала на конверт у моїх руках.

— Мені спала на думку дивна ідея, — сказав я повільно. — Можливо, він навіть знає, де Россі.

Вона знову насупилася.

— Усе це й так не надто розумно, тому чом би й ні? — промурмотіла вона.

— Я не можу дозволити вам просто піти в бібліотеку або у свій гуртожиток. Він шукатиме вас в обох місцях.

— Дозволити мені? — викликнула вона погрозливо.

— Міс Россі, будь ласка, ви теж хочете зникнути?

Вона замовкла.

— І як же ви збираєтеся захистити мене?

У її голосі почулися глузливі нотки, і я подумав про її дивне дитинство, про те, як вона переїхала в Угорщину в утробі матері, про політичну кмітливість, завдяки якій вона дістала можливість поїхати світ за очі заради наукової помсти. Якщо її історія була правдивою, звичайно ж.

— У мене є ідея, — сказав я повільно. — Я знаю, що це може бути нешанобливо, але буде краще, якщо ви посмієтеся з мене. Ми можемо взяти якісь амулети з цієї церкви. — Хелен звела брови. — Ми знайдемо що-небудь — свічки або хрести — купимо часник по дорозі додому, тобто в мою квартиру. — Її брови злетіли ще вище. — Я хочу сказати, якщо ви погодитеся піти зі мною, ви могли 6… завтра мені треба на потяг, але ви могли б…

— Спати на софі? — вона знову надягла рукавички й склала руки на грудях.

Я відчув, як червонію.

— Я не можу дозволити вам повернутися в гуртожиток, знаючи, що він переслідуватиме вас… або в бібліотеку, звичайно ж. До того ж, гадаю, нам треба багато про що поговорити. Я б хотів довідатися, що ваша мати…

— Ми можемо обговорити це просто тут і зараз, — сказала вона холодним тоном, як мені здалося. — Що ж до бібліотекаря, сумніваюся, що він буде стежити за мною до гуртожитку, якщо тільки… — на її рішучому підборідді з’явилася ямочка (може, це все від саркастичної посмішки?), — якщо тільки він уже не перетворився на кажана. Розумієте, наша матрона не впускає вампірів у гуртожиток. Та й чоловіків, між іншим, теж. До речі, я сподіваюся, що він простежить за мною до бібліотеки.

— Сподіваєтесь? — я був шокований.

— Я знаю, що тут він би з нами не розмовляв — тільки не в церкві. Можливо, він чекає на нас зовні. Мені треба перекинутися з ним кількома словами, — знову ця неординарна англійська, — тому що він намагається перешкодити мені користуватися бібліотекою. До того ж ви сказали, що він може знати, де мій… де зараз знаходиться професор Россі. Чому ж не дати йому стежити за мною? Дорогою ми можемо поговорити