Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Рацію. Ту, що взяли біля Палацу Спорту.

Герман мовчки відчепив пристрій від бронежилета, вклав його в долоню Кольта. Той примружився, оглядаючи рацію — потертий метал, миготливий сигнал, — ніби перевіряв її на вагу правди.

— Отже, не випадковий бій, — протягнув Кольт, задумливо крутячи рацію в руках. — Це не просто хтось.

Максим і Герман переглянулись, але промовчали, чекаючи. Кольт різко опустив рацію на стіл — клацання розірвало тишу.

— Ці виродки орудували на нашій території, — продовжив він, його голос став холоднішим. — Хочу знати, що вони шукали. І хто їх послав.

Він відступив від вікна, кинувши погляд на героїв.

— Добре, що ви її притягли. Щось мені підказує, це тільки початок.

Максим вп’явся в Кольта поглядом, його цинізм поступився наполегливості.

— Кольт, я чув про Вас багато, і ми не раз бачились, — кинув він, голос твердий, але з ноткою цікавості. — Але одне питання крутиться: звідки ви знали про рацію?

Кольт усміхнувся — ледь помітно, але в очах блиснула іскра, ніби Максим його розважив.

— Очевидно, якщо маєш очі й вуха, — відповів він, його тон був спокійним, але з вагою. — Я не сумніваюсь у тобі, Максим, але впевнений, що Герман сам здогадався її забрати.

Герман хмикнув, кивнувши з легкою усмішкою — мовчазне підтвердження.

Максим нахилився вперед, його очі звузились від інтересу.

— Джерела, значить? — буркнув він. — Хтось уже стежить за нашим бардаком.

— Стежить, — підтвердив Кольт, його голос став серйознішим, як удар металу об метал. — І не тільки за вашим. Я пильную своїх людей, особливо найкращих, — він кинув швидкий погляд на Германа, його тон став теплішим на мить, але очі лишились холодними.

Герман стояв поруч, склавши руки, і кинув із легкою іронією:

— То ви весь цей час знали, що ми вляпаємось у халепу?

Кольт кивнув, його обличчя лишилось незворушним, але очі блиснули.

— У нашій справі знати наперед — це жити, — відрізав він, голос твердий, як сталь. — Якщо хтось ворушиться, я першим чую їхні кроки.

Максим відчув, як повітря в кімнаті загусло. Ця розмова обіцяла відповіді, але й нові загадки. Кольт відступив від вікна, жестом указав на стіл — карти, рації, уламки металу захаращували його, як сліди війни.

— Сідайте, — сказав він, його тон став важчим. — Це не на п’ять хвилин.

Максим і Герман переглянулись — короткий мовчазний обмін, — і сіли на стільці, що скрипнули під вагою. Атмосфера стиснулась, формальність повисла в повітрі, як запах мряки за вікном. Кольт підійшов до столу, сів на край, його погляд став гострим, як лезо.

— Мої люди за містом, — почав він, дивлячись Герману й Максиму в очі. — Розвідка ганяє по околицях, шукає хоч нитку про те, що коїться.

Він кинув погляд на карти, потім знову на героїв.

— Нам треба знати все, що загрожує Цитаделі, — продовжив він, його голос набрав ваги. — Ваш бій біля Палацу Спорту, станція — це не дрібниці. Кожна деталь важлива.

Кольт замовк, даючи їм секунду осмислити. Потім додав:

— Якщо щось пропустили — кажіть. Навіть дріб’язок може змінити гру.

Максим хмикнув, його губи скривились у цинічній усмішці.

— А що, ваші джерела не розписали нам усе в фарбах? — кинув він, розряджаючи напругу. — Може, їм премію за художнє слово дати?

Герман тихо засміявся, його очі блиснули — жарт зайшов. Кольт глянув на Максима, слабка усмішка торкнулась його губ, але тут же зникла, поступившись холодній серйозності.

— Давай до діла, — буркнув він, киваючи Герману.

Герман випрямився, його тон став чітким, як рапорт.

— Вони вичавлювали з полонених таємні ходи до Цитаделі, — сказав він. — Планували щось велике.

Максим кивнув, додаючи:

— Один із них тягав блокнот із позначками й картою міста.

Кольт напружився, його очі звузились.

— Блокнот із картою? — перепитав він, голос став гострішим.

— Ага, — відповів Максим, його цинізм поступився твердості. — Маршрути, позначки. Вони знали, куди лізти й що шукати.

Кольт провів рукою по підборіддю, його погляд заглибився в думки.

— Це… багато що міняє, — тихо буркнув він, ніби до себе.

Герман, не чекаючи, витягнув із кишені пошарпаний блокнот — закривавлений, із пожовклими сторінками — і простягнув Кольту. Той схопив його, гортаючи зосереджено, пальці пробігали по рядках і позначках. У кімнаті повисла тиша, лише тріск ламп і далекий гул станції її розривали.

Кольт тихо вилаявся, перегорнувши сторінку, кивнув раз, потім ще — ніби впізнавав щось. Він відірвав погляд від блокнота, його очі блиснули.

— Вони готувались давно, — сказав він, голос став низьким і важким. — І якщо ці позначки точні, у нас часу кіт наплакав.