Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Герман усміхнувся, його очі блиснули.

— А от на цьому поверсі ми й зупиняємось… — почав Герман, але Максим різко перебив, його голос просочився цинізмом.

— Тут Кольт і вся його зона для "серйозних розмов" про безпеку, — кинув він, озираючись по залу. Карти на столах, рації, що тріщали, і бійці, що гуділи над планами, створювали густий шум. — Знаю, не вперше. Бував тут із Арсеном, коли Кольт нас викликав.

Герман хмикнув, поплескавши Максима по плечу з легкою усмішкою.

— Не кип’ятись, Макс, — сказав він, його тон був спокійним, але впевненим. — Ти під моїм крилом. Будь собою — і все минеться без крові.

Максим скривився, але кивнув, відчуваючи, як дружня підтримка Германа додає стійкості. Вони рушили вперед, до високої постаті біля вікна.

Кольт стояв, схрестивши руки за спиною, вдивляючись у темряву за склом. Мряка після дощу розмазувала світло ламп на вулиці, тьмяні плями пробивались крізь запітнілі шибки, кидаючи химерні тіні на бетонну підлогу. Його силует був нерухомим, як статуя, але легкий рух плечей видавав напругу думок — стратег, що прораховує кожен крок.

Коли двері скрипнули за Германом і Максимом, Кольт не обернувся одразу. Тиша повисла на мить, ніби він зважував їхню присутність. Лише через кілька секунд він повільно розвернувся, його спокійне обличчя контрастувало з пильними темними очима, що обшукали спочатку Германа, потім Максима.

— Герман, — коротко кинув він, піднявши підборіддя. Його погляд затримався на Максимі, у ньому блиснуло впізнання, але без зайвої теплоти — холодний аналіз. — І ти тут.

Голос Кольта був рівним, твердим, як удар молота по сталі — голос того, хто звик командувати, не підвищуючи тону. Він глянув на Германа, його очі звузились.

— Де Арсен і Діма? — запитав він, ніби відповідь уже лежала в нього на столі, але потрібне було підтвердження.

Герман відповів без вагань, його тон залишався спокійним, але чітким.

— Арсен із Дімою лишились. У того вивих і пара синців — не зміг іти далі.

Кольт ледь підняв брову, його обличчя не здригнулось — ні здивування, ні осуду. Короткий кивок, і він буркнув, ніби до себе:

— Зрозуміло. Хай не засиджуються там.

Його погляд повернувся до Максима, пильний і оцінюючий, ніби Кольт прикидав, чи цей гість із Форту готовий грати за правилами Цитаделі, чи залишиться чужаком. Він знову глянув у вікно, його голос став тихішим, із легким докором.

— Чому так довго?

Герман відповів, не даючи Максиму встряти, його слова були короткими, як рапорт.

— Транспорт накрився. Монстри по дорозі, потім перестрілка біля Палацу Спорту. Довелось пововтузитись.

Кольт повільно обернувся, його очі ковзнули по обох — від пошарпаної форми Германа до закривавлених рук Максима. Кутик його губ смикнувся в слабкій усмішці, коли він глянув на Максима.

— Максим із Форту, — протягнув він, у голосі промайнула нотка дружелюбності, але погляд залишався гострим. — Не раз перетинались через твою базу. Ну що, дорога розважила?

Максим хмикнув, його усмішка була кривою, але щирою.

— М’яко кажучи, — кинув він, вловлюючи в тоні Кольта суміш тепла й суворого інтересу. — Монстри, кулі, поламані колеса — прямо курорт.

Кольт кивнув, схрестивши руки за спиною, його постава випрямилась.

— Форт тримається? — запитав він, голос став рівним, але з ноткою ваги — не просто питання, а перевірка.

Максим кивнув, його очі звузились, але голос був твердим.

— Все добре. Форт тримається, порядок на місці. Після останнього рейду укріпили периметр, запаси поповнили, — він зробив паузу, хмикнувши, і додав із цинічною ноткою: — Але, підозрюю, ви не для обміну люб’язностями нас сюди тягнули?

Кольт усміхнувся — слабка тінь на його спокійному обличчі, ніби схвалив прямоту. Він задумався на мить, потім заговорив, його тон став важчим, як удар металу.

— Вірно. Є справа, і часу на балачки мало.

Він пройшовся вздовж столу з картами, зупинився, кинувши погляд на Германа й Максима.

— Але спершу — ви цілі? Травм немає?

Герман примружився, вловивши підтекст, і криво усміхнувся.

— Загалом чи про перестрілку питаєте? — кинув він, його голос був легким, але з ноткою тактичної гри.

Кольт не відповів одразу, його очі обшукали обох — від пошарпаних чобіт до закривавлених рук. Він схрестив руки на грудях, сперся на підвіконня, дозволяючи тиші повиснути — мряка за вікном тихо стікала по склу, тьмяне світло ламп відкидало тіні на бетон.

— Мене цікавить усе, — сказав він нарешті, його голос був рівним, але з вагою. — Як ви сюди дістались і в якому стані. Навички, нерви — тут слабким не місце.

Максим глянув на Германа, той коротко кивнув — мовчазна згода. Максим хмикнув, його постава випрямилась.

— Живі й готові, — відрізав він упевнено. — То яка справа?

Кольт простягнув руку до Германа, його погляд став гострим і вимогливим.