Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

- А й справді, немов би таємничий вхід кудись, - промовила Софія, торкаючись рукою до одного з незвичайних кристалів.

- Так розумію, що той чарівний едельвейс треба покласти сюди, - припустив Артур, поклавши руку у заглиблення у центрі овалу. - І тоді портал активується, - додав він.

- А ви часу не марнуєте, як я бачу. Вже у мандри іншими світами зібрались? - раптом почули Артур і Софія голос за спинами.

У ту ж мить вони двоє одночасно обернулись і побачили білу вовчицю із синіми очима, що сиділа за кілька метрів від них.

Софія не знайшла, що й сказати від несподіванки. А Артур вигукнув:

- Дея! Як добре, що ти прийшла!

- Добре, що й ти прийшов, - відповіла вовчиця. - Бачу, з Духом Печер все ж знайшов спільну мову.

- Так. Але ти мала рацію, це було не просто. Я потім тобі все розповім. Деє, я хочу тебе познайомити із Софією. Вона мій друг.

- Я її бачила вже у лісі, - відповіла Дея, дивлячись на дівчину. - Вона з Вінченцею врятувала оленя. Тож думаю, ми з нею порозуміємось.

- Я теж дуже б цього хотіла, - з повагою в голосі озвалася дівчина.

- Деє, допоможи нам, будь ласка! Софія не з нашого світу. Вона потрапила сюди випадково. Вінченца дізналася, що їй можна повернутися додому через цей портал, але потрібний чарівний едельвейс. Він цвіте десь у горах. Без тебе нам його не знайти.

- Чому ж? Це таки непогана пригода: оббігати вздовж і впоперек гору у пошуках квітки. Буде про що потім згадати, - іронічно зауважила Дея.

- Але у нас немає на це часу. Ти не розумієш, - як завжди гарячково додав Артур.

- Та де вже мені, - з удаваним сумом докинула вовчиця. - Щось тебе, хлопче, останнім часом стали одні таємниці цікавити. То тобі прихований вхід в печеру покажи, то відведи до чарівного едельвейса. Чи не забагато таємниць острова ти хочеш знати?!

- Деє, будь ласка. Виручи нас. Без цього едельвейса Софія не зможе повернутися додому, у свій світ.

На мить запала тиша.

- Де він росте, я знаю, - нарешті озвалась вовчиця. - Та хто зна, чи він уже не зів’янув? Адже час його цвітіння майже минув. Крім того, навіть якщо пощастить, то часу буде обмаль, - додала Дея. - Від чарівного едельвейса йде сяйво, за допомогою якого й можна активувати портал. Але зірваний чарівний едельвейс починає поступово тьмяніти. Тим паче о такій порі, коли відцвітає. У вас буде не більше, ніж година.

- Якщо так, то, будь ласка, швидше відведи нас туди! - попросив Артур, - адже не можна гаяти час.

- Ну гаразд. Відведу. Але лише тому, що просиш не для себе, - мовила вовчиця і подалась ліворуч стежкою, що спускалась униз поміж великих каменів.

Артур і Софія швидко пішли за нею. Вони знов минали круті кам’яні спуски, колючі кущі по обидва боки. Та раптом Дея звернула зі стежки убік. Прийшлося далі деякий час пробиратися зовсім без дороги. Та не зважаючи на це, Софія не відставала. Вона ладна була підстрибувати від радості. Нарешті шлях додому був майже відкритим.

І тут Софія почала розуміти, що вони вже близько від чарівної квітки, адже відчула її магнетичну силу. Едельвейс немов кликав її звуком тихого сріблястого дзвіночка. І той кришталевий дзвін, який линув у її душі, ставав тепер голоснішим. Тому і бігти вперед хотілося чимшвидше.

- Я чую цю квітку! - вигукнула вона друзям і, обігнавши Дею й Артура, дівчина помчала до валуна, що виднівся вдалечині.

- Едельвейс дійсно цвіте саме за тим валуном, - сказала вовчиця Артуру.

І вони теж подалися швидше до каменю, наздоганяючи дівчину.

А Софія вже була поруч із валуном. Дівчина обійшла його, щоб побачити диво-квітку і нарешті зірвати, але… завмерла від жаху.

До квітки, що нагадувала велику білу зірку, вже простягнув свою волохату лапу страшний лепкоїд. На очах у дівчини, він смикнув едельвейс за стебло. Пролунав тихий дзвін, схожий на зойк. А наступної миті лепкоїд вже здійнявся в небо з квіткою у пазурах. Софія стояла як укопана від жаху, несподіванки й відчаю.

Артур перший прийшов до тями. Він кинувся слідом за тварюкою, швидко вихопивши меч. А монстр тим часом уже віддалявся щодуху у повітрі, явно не очікуючи зустріти тут лицаря з отим, дошкульним для всіх лепкоїдів, мечем.

- Обережно! Не зашкодь квітці! - вигукнула Дея.

Та хлопець уже променем здалеку поцілив монстру у спину. Лепкоїд закричав і випустив едельвейс.

Немов комета із сяйнистим хвостом, підхоплена вітром, чарівна квітка промайнула перед очима Софії, Артура і Деї, линучи з неба униз.

Поранений лепкоїд тим часом відлетів кудись в іншу сторону і пропав із поля зору. Артуру і Софії вже було не до нього. Обидва помчали вперед, до місця, де падав едельвейс. Вони одночасно, захекавшись, підбігли до… урвища, яке зяяло просто перед ними.

- Едельвейс у прірві, тепер я не зможу повернутися додому! - з відчаєм сказала дівчина.

- Це я винен, - відповів Артур, стоячи на краю прірви. - Я мав бути обережніший…

- Не говори дурниць, - зупинила його вовчиця, яка вже опинилась поруч. - Лепкоїд швидко відлітав. Ніяк інакше ти б не міг відреагувати.

- Дея права. Ти хотів, як краще, - тихо сказала Софія.

- Але ж едельвейс впав у прірву, що тепер вдієш?! - гарячково відповів Артур. - Щоб спуститися знову до підніжжя гори й шукати його по всіх усюдах нам знадобиться цілий день. А у нас стільки часу немає.

- Мені дивно, хлопче, що ти забув: на верхівці завжди сильний вітер. І, можливо, легку квітку могло віднести поривом будь-куди, не обов’язково униз.

- То ти думаєш…

- Що треба піти у напрямку вітру і перевірити, чи вона не впала у якомусь іншому місці.

- Точно! - пожвавився Артур.

- То є надія! - вигукнула Софія.

- Не можу сказати, на скільки вона велика, та надія. Але скажу, що вітер дме на північний схід. Тож буде непогано пройти краєм гори в той бік, спуститися нижче по схилу й уважно роздивитися все вздовж краю провалля. Адже від едельвейса все ще йде сяйво, тож якщо він справді не впав униз, то ми його помітимо навіть здалеку.