Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Софії тепер було так сонячно на душі, так легко. Весела світла посмішка сяяла на обличчі. У свідомості дівчини звучали думки про те, як скоро вона зможе потрапити у свій світ, обійняти батьків, за якими добряче скучила. І від цього Софія немов не підіймалась на гору, а стрімко злітала на неї. Крім того, поруч із нею був Артур.

Ці двоє зустрілись мов давні друзі. Вони йшли лісовою стежкою і розмовляли. Хвилювання першої миті зустрічі минуло, поступившись місцем дивному відчуттю, яке здивувало Софію із початку їх знайомства. Неначе вони давно знають один одного.

Софія сміялася із жартів хлопця. Він саме розповідав їй про свої пригоди у печері, намагаючись кожну перетворити на смішну історію. Та в якусь мить дівчина почала відчувати, що Артур хоче їй сказати про щось важливе, але вагається.

- Хочу тобі дещо розповісти, - після хвилинного мовчання почав він. - Там, у гроті, мені наснився сон. Ти тоді наснилась. Наче ти також була поруч. А потім… - і тут Артур запнувся і почервонів.

У Софії серце вже було готове вистрибнути з грудей.

- А потім у світлі зірки, що світила зверху, ти немов розчинилася, - договорив Артур. - Та знаєш, у тому сні, як ніколи раніше, здавалося, що все відбувалося насправді.

В цей час у душі Софії було сум’яття. Ще б пак! Вона була впевнена: вони з Артуром бачили один сон!

- Як таке можливо?! - запитувала себе дівчина.

Вона ледве втрималась, щоб не розповісти юнаку про все.

- Не тепер, - все ж подумки вирішила Софія.

На сонячній галявині, вони обидва посміхались, дивлячись один на одного. У ту хвилину дівчині здалося, що з ними радіє і небо, і сонце, і ліс, і кожна квітка та дерево у ньому.

За розмовами йшли все далі й далі. Тим часом ліс ставав рідшим, а підйом крутішим. Поступово дерева обабіч стежки змінилися кущами. Під ногами стало більше каміння, йти було трохи важче. Тож Артур подав дівчині руку. Не без хвилювання, згадуючи сон, Софія йшла далі, відчуваючи свою руку у руці Артура.

- Розкажи мені більше про Дею, - попросила вона. - Я випадково помітила вчора в лісі велику білу вовчицю. Цілителька сказала, що то була саме Дея.

- Дея надзвичайна. Вона дуже прониклива. Інколи мені здається, що вовчиця бачить мене наскрізь. Та так воно і є. Вона навчила мене добре орієнтуватись у лісі. І тепер я знаю кожну стежку, кожен камінь на горі. Дея мудра і справедлива. Але недолюблює людей за те, що вони приходять до лісу, мов найлютіші хижаки. Але я впевнений, що без причини вовчиця нікому б не заподіяла шкоди.

- Мабуть, вона усі таємниці цього лісу знає.

- Вона не просто мудра вовчиця, а ніби дух цього лісу, цієї гори. Дух благородний, сильний і вільний, тому й обрав саме подобу вовчиці. Але для мене Дея стала другом, і мені б тепер дуже хотілося, щоб і ви потоваришували.

- Сподіваюсь на це.

Артур і Софія майже добрались до верхівки. Йти треба було обережніше. Час від часу хлопець підіймався на черговий виступ першим, а потім допомагав забратися на нього Софії.

- Ти знаєш, поки я була у Вінченци, зі мною трапився один дивний випадок, - вирішила поділитися із хлопцем Софія.

І вона розповіла Артуру про видіння із книгою і про те, як раптово врятувалася із ями.

- То ти маєш магічні здібності? Оце так! - аж присвиснув хлопець від несподіванки. - До речі, недалеко від Мейолли є сусідній острів, Лундмарк. Там є школа магів, - повідомив Артур.

- Та який там сусідній острів! Мені ж додому треба, забув? - посміхнулась Софія.

- Не забув, - просто пожартував, - відповів хлопець, але його посмішка була тепер трохи сумною. - Може, навчишся керувати здатністю отак переміщатись у просторі й будеш інколи в гості прилітати? - додав він.

Софія нічого не встигла відповісти. Тому що у цю хвилину їй перехопило подих від захвату. Адже вона вперше в житті опинилась на вершині гори.

Вони піднялись на невеличке плато, що було на верхівці. Далі здіймалася догори лише кам’яниста скеля.

Перед Артуром і Софією відкрився дивовижний краєвид. Усе місто було видно здаля, мов на долоні, і воно виглядало таким крихітним! Острів буяв зеленню лісу, що оточував звідусіль місто. Синь моря і неба заповнювала решту простору. Це було неймовірно! Софії здавалося, що вона може запросто злетіти з верхівки гори, мов птах, кудись за горизонт.

Дивлячись на вираз її обличчя і блиск очей, Артур сказав:

- Це справді дивовижно. Мабуть, відчуваєш зараз, ніби у тебе є крила? - з розумінням посміхнувся він.

- Так, - стиха відповіла дівчина, все ще заворожена надзвичайною красою.

Але її схвилювала не лише краса, у неї було дивне відчуття незвичайності цього місця. Дихалося тут інакше. І повітря наповнювало її внутрішньою силою. Водночас дівчину огорнув спокій і усвідомлення, що все йде так, як і належить, що все з нею буде гаразд.

Вони з Артуром підійшли майже до краю і сіли поруч. Деякий час вони так і просиділи, слухаючи оту живу тишу і стук власного серця.

Софія дивувалася, що поруч з Артуром навіть тиша і мовчання не були незручними. Вони були сповнені внутрішньою близькістю. Немов би їхня розмова продовжувалася. Але то була інша мова, яка не потребує слів.

Першою порушила тишу дівчина.

- Ти розповідав, що є два найближчі до Мейолли острови. На одному, Лундмарку, є школа магів. А що про другий острів скажеш? 

- Маффей досить великий, більший за Мейоллу і за Лундмарк. Кажуть, що частина острова, не без допомоги Кірка, тепер захоплена піратами й стала їх бандитською базою.

Артур встав і дав руку Софії.

- Ходімо, покажу тобі місце, про яке розповідала Вінченца.

Вони відійшли від краю плато вглиб, до прямовисної скелі.

Там Софія побачила просто у кам’яній стіні невелике заглиблення. Воно було неприродного походження. Очевидно, що створена та невелика ніша була руками людини. Навколо ніші було викладено овал із чорних блискучих кристалів. Для кожного було зроблене у скелі спеціальне заглиблення. І кожен кристал у ньому тримався, мов дорогоцінний камінь у каблучці. За висотою овал був метрів зо два.