Читати книгу - "Терпкий смак кохання, Ерін Кас "

— Мені потрібно зібратися, — виплутуюся з його обіймів. — Почекай тут, — прямую на вихід.

— Познайомиш з рудою? Маю перепросити.

— Її звати Катя, — відчиняю двері, наштовхнувшись на стурбований погляд подруги.

Залишаю їх удвох, йду в душ і приводжу себе до ладу. Одягаю джинсову спідницю та футболку, збираю волосся у хвіст і намагаюся приховати темні кола під очима з допомогою макіяжу. Очі червоні, обличчя бліде, настрій на нулі. Я йому не вірю. Хочу, але не можу, якась перепона не дає. Або ж самооцінка настільки низька, що я вважаю її привабливішою за себе. Впевнена, що вона не губиться, опинившись з ним наодинці, і точно знає, що робити.

Коли повертаюся, Ярослав з Катею п’ють каву. Обличчя в обох спокійні, значить сварки не було. Він підводиться, прощається з подругою і виходить за мною. На вулицю спускаємося мовчки. За іншої ситуації, я обов’язково запитала б, як він пройшов, але зараз це здається не важливим.

— Киць, — його пальці обхоплюють моє зап’ястя, — поснідаємо десь? Що бажаєш?

— Я не голодна. А бажаю… Мабуть, повернути час назад.

— До моменту вечірки? — сам розуміє, про що я говорю. 

— Так, — говорю приречено. Тоді не боліло б, я взагалі не знала б, хто такий Ярослав Білецький.

— Трясця, — відходить на кілька кроків, проводить долонями по обличчю. — Ну що мені зробити? — опиняється поряд, бере мене за плечі. — Хочеш на коліна стану? Я не спав з нею, перебуваючи у стосунках з тобою, і навіть не думав! — говорить емоційно, а мені так хочеться вірити, що аж у грудях пече.

— Що подумав би ти, побачивши на екрані мого телефону напівоголеного хлопця і прочитавши такі повідомлення? — дивлюся йому у вічі.

— Убив би, — відповідає, без роздумів. — Його одразу, а тебе … — затинається, — не зміг би.

— Повірив би, що нічого не було? Що він просто надіслав фото?

— Хочеш помститися? — хмикає.

— Гадаєш, я на таке здатна?

— Ні. Не впевнений, що повірив би, — зітхає. — Я не хочу їхати і залишати тебе у такому стані. Пропоную поснідати, а потім прогулятися. Обіцяю, що руки триматиму при собі, — на підтвердження своїх слів, відходить на крок.

— Добре, — знаю, що відмовити не зможу.

Ярослав викликає таксі, називає адресу ресторану. У авто він легко стискає мої пальці, наче на знак підтримки. Знаю, що маю кепський вигляд, тому намагаюся зайвий раз не дивитися на нього, не лякати червоними підпухлими очима.

У ресторані тихо та спокійно, відвідувачів не багато. Чоловік сам обирає столик і відсуває для мене стілець. Замовлення теж робить він. Нам подають фритату, каву та круасани з шоколадом і бананом. З’їдаю трохи і відставляю тарілку, апетиту взагалі немає. Після майже безсонної ночі та стресу мені хочеться спати. Надто багато емоцій пішло, організм вимагає підзарядки. Ярослав нічого не говорить, допиває каву і розраховується. На виході бере мене за руку і мовчки веде до переходу. Неквапом ми йдемо прогулятися. Майже мовчки кілька годин бродимо Києвом, а потім на таксі повертаємося до гуртожитку. Він стримав свою обіцянку і не намагався отримати від мене якісь відповіді чи обіцянки.

— У тебе буде цілий тиждень часу, — порушує мовчанку, коли підходимо до гуртожитку. — Ми поговоримо, якщо ти приїдеш на день народження Лілі. Подумай гарно, киць, бо попереду ще довге навчання. Чи готова ти вірити мені? Я, у свою чергу, навіть думки не маю зраджувати, бо хочу тільки тебе. Навіть якщо зустрічі потрібно чекати тижнями, я знайду спосіб тебе побачити. А тепер йди, — він говорить серйозно, а мені додати нічого. Все правильно, хаос думок потрібно розкласти на потрібні полички. Кілька секунд ми дивимося одне одному у вічі, потім Ярослав робить крок уперед, бере моє обличчя у долоні і цілує. Ніжно та коротко. — Йди, я не такий благородний, щоб далі стримуватися.

— Бувай, — мій голос тихий та сумний. — Напишеш, як доїхав?

— Добре, — киває, на мене не дивиться.

Серце наче ножем ріже. Не витримую і сама його цілую. Хочу запам’ятати терпкий смак нашої розлуки на цілий тиждень. Хочу зберегти його тепло у пам’яті, навіть якщо не до кінця вірю словам.