Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

Мандрівці були в кількох кілометрах від роздоріжжя, коли почули сирену й завважили сховану за кущами патрульну машину. Лусія побачила блимаючі вогні, що освітлювали то її автівку, то «Субару», яка їхала позаду. Жінка всерйоз міркувала, чи не натиснути щосили на акселератор, важачи життям, однак крик, що вихопився в Річарда, змусив її змінити плани. Вона проїхала ще кілька метрів і стала на узбіччі. «Тепер нам точно капець», — подумав Річард, насилу випростовуючись. Лусія опустила скло й, затамувавши подих, чекала, поки патрульна машина загальмувала позаду. «Субару» проїхала повз неї, зменшивши швидкість, і жінка встигла показати на мигах Евелін, аби та не зупинялася. За мить підійшов поліцай.

— Ваші документи.

— Я щось порушила, офіцере?

— Ваші документи.

Лусія порилася в бардачку й простягнула йому папери на «Лексус» і своє міжнародне водійське посвідчення, подумавши, що воно, можливо, прострочене, бо не пам’ятала, коли одержала документ у Чилі. Поліцай приглядався до них, а тоді наставився на Річарда, який устиг випростатися на задньому сидінні й поправляв на собі одяг.

— Вийдіть з машини, — наказав офіцер Лусії.

Та підкорилася. Жінка ледве трималася на тремтячих ногах. Сяйнула думка, що, либонь, так почувається афроамериканець, коли його зупиняє поліція, і що якби за кермом сидів Річард, з ними повелися б інакше. І в цю ж таки мить Річард прочинив дверцята й скоцюрблений виліз з автівки.

— Зачекайте в машині, пане! — гримнув на нього поліцай, хапаючись рукою за кобуру пістолета.

Річард сів навпочіпки й, здригаючись усім тілом, виблював рештки вівсянки просто поліцаєві під ноги; той з огидою відступив трохи назад.

— Він хворий, має виразку, офіцере, — пояснила Лусія.

— Хто ви йому?

— Я… я… — промимрила Лусія.

— Вона моя економка. Працює в мене, — спромігся проказати Річард між двома позивами до блювоти.

Поліцай машинально зважив стереотипи, все збігалося: «Служниця-латиноамериканка везе господаря, певно, до шпиталю. Той, здається, справді хворий. Ти ба, ця жінка має міжнародні права; він не вперше бачив таке посвідчення. Чилі? Де це, чорт забирай?». Зачекавши, поки Річард оговтається, офіцер знову велів йому сісти до машини, але цього разу тон наказу був примирливий. Поліцай обійшов «Лексус», покликав Лусію й показав на багажник.

— Так, офіцере. Це сталося щойно. На шосе аварія, постраждали кілька машин, мабуть, ви вже в курсі. Одна автівка не встигла загальмувати й вдарила мене, але це дрібниці — незначна вм’ятина і пошкоджена фара. Я пофарбувала її лаком для нігтів, поки знайду запасну.

— Доведеться виписати вам припис.

— Я мушу відвезти пана Баумастера до лікаря.

— Цього разу я вас відпущу, але ви повинні замінити фару впродовж двадцяти чотирьох годин. Зрозуміло?

— Так, офіцере.

— Вам потрібна допомога з хворим? Я можу супровести вас до шпиталю.

— Щиро дякую, офіцере. У цьому немає потреби.

Коли Лусія знову сіла за кермо, серце в неї калатало, вона намагалася рівно дихати, а тим часом патрульна машина поїхала геть. «Це скінчиться інфарктом», — подумала була жінка, а вже за півхвилини тряслася від нападу нервового сміху. Якби поліцай виписав штраф, її особа й дані автівки були б занесені до протоколу, і тоді вже точно Річардові побоювання справдилися б до найжахливіших подробиць.

— Лихо не без добра, — насміявшись, вона витерла зволожені очі, але Річардові було не до сміху.

«Субару» чекала на них за кілометр попереду, і невдовзі Річард завважив дорогу до Орасієвого будиночка — власне майже непомітну, вкриту кількасантиметровим шаром снігу стежину, що кривуляла між соснами. Хвилин з десять вони повільно заглиблювалися в ліс, молячи Бога, щоб машини не застрягли, не помічаючи жодної ознаки присутності людей, аж раптом узріли перед собою похилий дах казкового будиночка, з якого, немов елементи різдвяної декорації, звисали бурульки.

Річард, який усе ще відчував нудотну слабкість, але вже не такий гострий біль, відімкнув своїм ключем замок на брамі, жінки припаркувалися й вийшли з автівок. Він відпер двері й мусив налягти на них усім тілом, щоб зрушити з місця, бо деревина відсиріла й набухла. Коли ввійшли досередини, в обличчя вдарив нудотний сморід. Річард метнувся до туалету, а коли повернувся, пояснив, що будиночок більше двох років стояв зачинений і, поза сумнівом, його уподобали кажани й ще якісь тварі.

— Коли позбудемося «Лексуса»? — поцікавилася Лусія.

— Сьогодні ж, але дай мені півгодини, щоб очуняти, — вимовивши це, Річард ліг долілиць на розхитаний диван у вітальні, не наважившись попросити, щоб вона лягла поруч і зігріла його своїм теплом.

— Відпочинь. Але якщо ми затримаємося тут надовго, то замерзнемо, — озвалася Лусія.

— Треба запустити генератор і заправити пальним калорифери. На кухні стоять бляшанки з гасом. Труби, мабуть, замерзли, може, деякі й поламані, але це з’ясується навесні. Пічку розпалювати не слід, хтось може помітити дим.

— Ти не годен нічого робити. Ходім, Евелін, — мовила Лусія, накривши Річарда побитим міллю шорстким пледом, який угледіла на бильці одного зі стільців.

Невдовзі жінки вже ввімкнули два калорифери, а от запустити дихаючий на ладан генератор їм не вдалося, не впорався з ним і Річард, коли зміг звестися на ноги. У будиночку була гасниця, якою приятелі користувалися, коли приїздили сюди на підводну риболовлю, а в Річардовому багажі — три ліхтарі, спальники й інші практичні речі, вкрай необхідні для експедиції в глибини Амазонії, а ще кілька пакетиків сухої вегетаріанської їжі, які чоловік возив з собою під час тривалих подорожей на велосипеді. «Ослячий корм», — весело прокоментувала Лусія, силкуючись скип’ятити воду на невеличкій гасниці, майже такій же непоступливій, як і генератор. Залитий окропом ослячий корм виявився цілком пристойною їжею, до якої Річард однак навіть не доторкнувся, обмежившись відваром і половиною чашки чаю, які випив, боячись зневоднення; його шлунок не приймав нічого більше. Потім знову ліг, загорнувшись у плед.

Евелін

Чикаго

Міріам, матір Евелін Ортеги, понад десять років не бачила дітей, яких залишила в Гватемалі на бабусю, однак завдяки фотографіям і подібності до бабусі одразу впізнала Евелін, коли та приїхала до Чикаго. «На щастя, вона не схожа на мене», — подумала жінка, побачивши дочку, яка виходила з пікапа Галілео Леона. У жилах бабусі, Консепсьйон Монтої, текла змішана кров; вона взяла найкраще від своїх предків — індіанців-майя та білих — і відзначалася вродою в підлітковому віці до того, як її вжили солдати. Евелін через покоління успадкувала бабусині тонкі риси. Міріам, навпаки, мала грубі риси, важку статуру й короткі ноги — певно, таким був з вигляду її батько, «ґвалтівник-індіанин, що спустився з верховини», — як зазвичай казала вона сама про свого татуся. Евелін була ще зовсім дівчинкою з товстою чорною