Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

Живучи в Ріо-де-Жанейро, Річард методично пив; то була соціальна повинність, частина культури, неодмінний ритуал будь-яких зборів, навіть на роботі, що давав можливість трохи розслабитися дощового надвечір’я чи спекотного полудня, стимулював під час політичної дискусії, рятував від холоду, суму, мінливостей любовних пригод і розчарування після футбольного матчу. Річард уже багато років не повертався до цього міста, але не сумнівався, що там ніщо не змінилося. Деякі звички забуваються лише через кілька поколінь. У ті часи Річард споживав стільки ж алкоголю, скільки його приятелі й знайомі, нічого особливого, як вважав сам. Дуже рідко напивався до нестями — це був паскудний стан; він волів мовби ширяти в повітрі, бачити світ без колючок, приємний, лагідний. Чоловік не надавав значення алкоголю, аж поки Аніта не окреслила йому проблему й не почала рахувати келишки — спершу мовчки, а згодом уголос, принижуючи на людях докорами. Його голова добре витримувала алкоголь, чоловік міг влити в себе чотири кухлі пива й три кайпіріньї без жодних згубних наслідків; навпаки він переставав ніяковіти й сам собі здавався чарівним хлопцем, а проте стримувався, щоб не дратувати дружину й виразку, яка часом підносила неприємні сюрпризи. Він часто писав батькові, але ніколи не згадував у листах про спиртне, бо Джозеф був непитущим і не зрозумів би сина.

Після народження Бібі Аніта ще тричі вагітніла, але кожного разу все кінчалося викиднем. Жінка мріяла про велику родину, таку, як її власна; вона була однією з молодших дочок з-поміж одинадцятьох дітей і мала безліч братів і сестер у перших, племінників і племінниць. Кожна невдала вагітність посилювала її відчай. Жінка вбила собі в голову, буцімто саме Небо випробовує її або карає за якийсь гріх, і поступово в неї вичерпалися сили та життєрадісність.

Без цих надзвичайно важливих властивостей танці перестали для неї щось важити й урешті-решт Аніта продала свою знамениту школу. Жінки з родини Фарінья — бабця, матір, сестри, тітоньки й сестри в перших — змінюючи одні одних, зімкнули лави й не залишали її саму. Оскільки вона ні на мить не відходила від Бібі, занепокоєно оберігала дівчинку, боячись втратити, всі ці жінки, щоб розважити її, посадили Аніту писати куховарську книгу різних поколінь родини Фарінья, певні, що жодне горе не встоїть перед цілющою працею й радощами кулінарії. Її змусили упорядкувати в хронологічному порядку вісімдесят альбомів з фотографіями родичів, а коли Аніта впоралася з цим завданням, почали вигадувати інші приводи, щоб чимось її зайняти. Річард, згнітивши серце, погодився, щоб дружину й дочку відвезли на пару місяців до садиби Анітиних діда та бабці. Сонце й вітер покращили душевний стан жінки. З села вона повернулася, погладшавши на чотири кілограми, й шкодувала, що продала школу, бо хотіла знову танцювати.

Вони знову кохались, як у ті часи, коли тільки те й робили. Ходили послухати музику й потанцювати. Долаючи спадкову незграбність, Річард кружляв її на майданчику пару разів і ледве стримувався, бачачи, як усі очі втуплюються в його дружину — одні впізнавали королеву школи Аніти Фаріньї, інших просто змагали захоплення чи хіть; він галантно передавав її іншим, більш удатним до танців чоловікам, а сам пив, сидячи за своїм столиком, і з ніжністю дивився на дружину, невиразно думаючи про неї.

У його віці вже слід було планувати майбутнє, але з келишком у руці всі клопоти так легко було відкласти. Диплом доктора він одержав ще за два роки перед тим, проте ніяк ним не скористався, якщо не рахувати пари статей, які спромігся розмістити в університетських виданнях США — одна стосувалася права індіанців на землю відповідно до конституції 1988 року, друга — сексуального насильства в Бразилії. На життя заробляв, даючи уроки англійської. Радше з цікавості, ніж через амбітність час від часу озивався на оголошення про вакансії в American Political Review[50]. Час свого перебування в Ріо-де-Жанейро Річард вважав паузою, люб’язно наданою долею, тривалою відпусткою; невдовзі йому доведеться розпочати професійну кар’єру, але з цим можна ще трохи почекати. Місто запрошувало до втіх та байдикування. Аніта мала невеличкий будиночок неподалік узбережжя, а продаж її бізнесу та його уроки англійської забезпечували їм прожиток.

Бібі невдовзі мало виповнитися три роки, коли богині почули нарешті молитви Аніти й інших жінок її родини. «Це завдяки Єманжі», — сказала Аніта Річардові, сповіщаючи чоловіка про нову вагітність. «Ти ба, а я гадав, завдяки мені», — засміявся той, підхопивши її на руки й притиснувши до грудей, немов велет-людожер. Вагітність минала без проблем і в належний строк закінчилася пологами, які однак виявилися такими складними, що довелось удатися до кесаревого розтину. Лікар попередив Аніту, що вона не матиме більше дітей, принаймні кілька років, однак це не надто засмутило жінку, яка вже тримала на руках здорового й ненаситного Паблу, молодшого братика Бібі, якого так чекала родина.

Через місяць Річард нахилився вдосвіта над колискою, щоб узяти малюка й передати Аніті, здивований, що той не плаче від голоду, як робив це зазвичай кожні три-чотири години. Хлопчик так спокійно спав, що Річард завагався, чи варто його будити. Хвиля ніжності пройняла все його єство, у нього зволожилися очі і йому перехопило подих приголомшливе відчуття вдячності, що часто заволодівало Річардом у присутності Бібі. Аніта, яка вже встигла розпахнути сорочку, взяла немовля на руки й приклала до грудей, і тільки тоді збагнула, що дитина не дихає. Несамовитий крик пораненого звіра розбуркав дім, квартал, цілий світ.

Довелося робити автопсію. Річард намагався приховати це від Аніти, бо сама думка, що маленького Паблу старанно розтинатимуть, видавалася надто моторошною, але необхідно було з’ясувати причину смерті. Згідно з висновком патологоанатома, йшлося про синдром дитячої раптової смерті, як написав лікар великими літерами, про нещасний випадок, який неможливо передбачити. Аніта впала в глибокий безпросвітний розпач, у бездонну печеру, де чоловікові не було місця. Річард почувався знехтуваним дружиною і викинутим у найвіддаленіший закуток власного дому, мов якийсь непотріб, іншими членами родини Фарінья, котрі заступили його, доглядаючи Аніту, опікуючись Бібі й ухвалюючи рішення, не спитавши його думки. Родичі заволоділи його маленькою сім’єю, вважаючи Річарда нездатним осягнути масштабів трагедії, оскільки його чутливість надто відрізнялася від їхньої. У глибині душі Річард відчував полегкість, бо й насправді був чужаком на цих теренах скорботи. На роботі він узяв більше лекційних годин, рано йшов з дому й під різними