Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          - Що «чотирьох»? – не второпала я.

          - Кімнат тут чотири. – сказав він і розсміявся. Леон лагідно поцілував мене в волосся. – В коридорі, збоку шафи, є двері. За ними, ще є дві кімнати.

          - А я думала, що там комора. – розсміялася я. – Можна мені поглянути?

          - Звичайно. Хоча там немає на що дивитися. Вони не облаштовані. – відповів він. – Наразі мені цілком вистачає двох  кімнат.

          - Навіщо тобі потрібна така велика квартира, якщо ти використовуєш лишень половину від неї? – поцікавилась я.

          - Кожна людина мріє про сім’ю. – сказав він спокійним голосом. – Я також.

          Його несподіване зізнання спантеличило мене. Раніше я не замислювалась над цим.  

          - Ти був раніше одружений? – Я підвелась і сіла навпроти нього. Одіяло зісковзнуло, оголюючи мене.

          - Ні. – відповів Леон, спостерігаючи за мною. – В мене були довготривалі стосунки, декілька років тому. Я радий, що вони закінчились. – сказав він і посміхнувся.

          - Чому? – здивовано спитала я.

          - Інакше б я не зустрів тебе. -  Леон лагідно провів долонею по моїй щоці, шиї, продовжуючи опускатися нижче. – Таку спокусливу, привабливу, ідеальну для мене дівчину.

          Він нахилився до мене і припав поцілунком до моїх вуст. Я обійняла його за шию і притулилась до нього своїм тілом. Бажання загорілося в нас, змушуючи серця битися в шаленому темпі. Ми кохалися, танучи в солодкому блаженстві насолоди.

          Я лежала й ніжилася в обіймах Леона. Почуття приємної розслабленості огортали мене.

          - Діано, в нас на восьму годину заброньований столик в ресторані. – тихо промовив він.

          Його слова вивели мене зі стану напівдрімоти.

          - Невже? – вдавано-здивованим голосом спитала я. – Вперше чую.

          - Він ще зі вчора на нас чекає. – сказав Леонід і розсміявся. – Деякі вчорашні обставини змусили змінити наші плани.

          - Тоді мені треба йти збиратись. – підвелась я і ковдра спала з мого тіла, оголивши його.

          - Будь ласка, зроби послугу – перестань мене спокушати. – жартома сказав Леон і склав руки, вдаючи, ніби молиться.

          - Шановний Леонід Ярославович! – театральним голосом промовила я. – Якби Ви не сховали мій одяг, я б давно припинила це робити. – сказала я і розсміялась.

          - Крихітко, твоя одежа складена й лежить в шафі. – сміючись повідомив мене Леонід.

          - Окей. – сказала я і встала з ліжка. – Я іду в душ. – і пославши йому повітряний поцілунок, вийшла з кімнати.

          Великий чорний годинник у вітальні показував пів на дванадцяту.

          Ця кімната була оздоблена в стриманих кольорах – чорному, сірому й білому. Обстановка була лаконічна, без зайвих деталей.

          Посеред великої кімнати стояла частина стіни, яка розподіляла кімнату на дві зони – обідню та вітальню. З одного її боку був розташований електрокамін, який слугував  додатковим джерелом світла. Поруч на підлозі лежав білий шерстяний килим з густим ворсом. Чорний шкіряний гарнітур в стилі «Честер» був розташований навпроти. Над каміном був закріплений великий плазмовий телевізор. Прямо перед ним, на протилежній стіні, красувався годинник.

          Посередині обідньої зони стояв великий прямокутний чорний стіл на масивних грубих ніжках. Стільці, оббиті білою тканиною, також мали масивний вигляд. На вікнах висіли графітового кольору гардини, а стіни були оздоблені світлим відтінком сірого. Білі тюлі додавали свіжості в інтер’єр й створювали своєрідний затишок в цьому приміщенні. Хромовані світильники з білими абажурами стильно поєднувались з темними кольорами кімнати. Стіни прикрашали чорно-білі картини, на яких були зображені міські вулиці.

          Я підійшла й почала розглядати їх. Здавалося, наче я колись бачила ці картини. Відчувалося щось знайоме в цих пейзажах. Я не могла вловити цей натяк, який вертівся в мене в голові. Намагаючись зрозуміти, чим саме вони мені знайомі, я не помітила як в кімнату зайшов Леон.

          - Готова? – Його голос вивів мене з прострації. Я повернулась до нього і ствердно кивнула головою.

          - Так. Пішли? – запитала я.