Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Ні, величезні там двері, — заперечив Нудль.

— Мені будуть замалі, бо коли ви мене туди тягнути будете, то доведеться всю вулицю зі мною затягнути, бо я за бруківку зубами триматимусь!

— Ні, будь розважливий...

— Не буду! — верещав Толоз. — І верещу я зараз за нас усіх!

Гітара занила.

Паді зняв її з плеча, узяв кілька акордів. Це її трохи заспокоїло.

— Здається, вона... не проти там грати.

— Вона не проти, — озвався Толоз трохи уїдливо. — Божечки, та ти хоч знаєш, що вони там у «Каверні» з гномами роблять?

— Нам потрібні гроші, і навряд вони там зроблять із нами щось таке, чого з нами не зробить Гільдія, якщо ми гратимемо деінде. А грати нам конче треба, — сказав Паді.

Вони стояли і якийсь час дивилися одне на одного.

— Я би вам, хлопці, радив, — сказав Нудль і видув димне кільце, — знайти собі тихеньку місцинку й там перебути до вечора. Перепочити трохи.

— Оце діло! — сказав Бескид. — Бо я ці кляті камені весь день не тягатиму...

Нудль здійняв вказівний палець, так ніби щось пригадав.

— О, а я ж про це, до речі, подумав. Не варто вам талант гаяти на тягання інструментів, так я собі міркував. Найняв вам помічника. Дуже недорогого, усього лише долар на день, і я це просто з вашої платні вираховуватиму, щоби ви цим собі голову зайвий раз не забивали. Знайомтеся, Асфальт.

— Де? — спитав Паді.

— Ось я, — озвалася одна з Нудлевих торб. Вона трохи розстібнулася й виявилася не торбою, а чимсь зліпленим докупи... ходячим... чимось...

У Паді засльозилися очі. Щось мало вигляд троля, от тільки нижчого за гнома. Не меншого за гнома — бо все те, що не пішло в Асфальтів зріст, пішло в боки і, коли вже про це зайшла мова, у запах.

— Як це так вийшло, шо він такий курдупель? — поцікавився Бескид.

— Слоняра на мене сів, — неохоче пояснив Асфальт.

Толоз висякався й поцікавився:

— Тільки сів?

На Асфальтові вже була сорочка з написом «Гурт, що качає» — на торсі була трохи затісна, зате звисала до землі.

— Асфальт про вас дбатиме, — сказав Нудль. — Нема нічого такого, чого б він не знав про шоу-бізнес.

Асфальт привітно вишкірився.

— Вам зі мною буде добре, — сказав він, — я з усіма працював, кажу вам. Всюди був, бачив усяке.

— Можна на Переди піти, — запропонував Бескид. — Там нікого нема, коли в Академії вихідний.

— Добре. Мені треба про дещо подбати, — сказав Нудль. — До вечора. У «Каверні» о сьомій.

І він пішов геть.

— А помітили дещо дивне? — спитав Толоз.

— Що?

— Як він ту сосиску курив. Як гадаєте, він сам помітив?

Асфальт узяв Бескидову торбу й закинув її на плече.

— Ходімо, шефе, — сказав він.

— То на тебе слон сів? — спитав Паді, коли вони перетинали площу.

— Ага. В цирку. Гній там вигрібав.

— І це від того ти такий?

— Та ні. Таким став коли на мене слон сів рази три-чотири. Не зна’ чого. Вигрібав з-під них, ажно темно зробилося.

— Я би на твоєму місці після першого разу звільнився, — сказав Толоз.

— Та де, — відповів Асфальт, бадьоро всміхаючись, — я ж не міг. Шоу-бізнес моє життя.

Зрозум дивився на пристрій, який вони зібрали.

— Я теж не розумію, — сказав він. — Але... здається, ми цю штуку впіймали на дріт, і тепер вона на ньому грає, як на струні. Як іконограф, тільки для звуку.

Вони заховали струну в ящик, який приємно резонував. Із нього по колу звучали ті самі дванадцять тактів.

— Ящик із музикою, — промовив Ридикуль. — Хто б повірив!

— Я би от що хотів спробувати, — сказав Зрозум. — От би нам зібрати музикантів перед багатьма такими струнами. Може, вийшло би музику упіймати.

— Нащо? — спитав Ридикуль. — Нащо таке взагалі робити?

— Ну... Коли у вас є музичні скриньки, музиканти вже не потрібні.

Ридикуль замислився. Звісно, в цій ідеї було багато хорошого.

Світ без музикантів був доволі привабливим. На його думку, це були не варті довіри люди. Із гігієною в них погано.

Він недовірливо похитав головою.

— Тільки не таку музику. Ми її зупинити хочемо, а не примножити.

— А ви можете пояснити? Що з нею не так? — поцікавився Зрозум.

— Вона... Та ви самі хіба не бачите? Люди через неї поводяться по-дурному. Вбираються по-дурному. Стають грубими. Не слухаються. Неможливо з ними домовитися. Це неправильно. Крім того, згадайте, що сталося з паном Гонґом.

— Це все справді дуже незвичайно, — погодився Зрозум. — А можна десь узяти ще? Для подальших досліджень. Не знаєте, Архіректоре?

Ридикуль знизав плечима:

— Треба простежити за Деканом.

— Божечки, — видихнув Паді посеред величезної пустки, — недивно, що вони це назвали «Каверною», воно ж величезне.

— Почуваюся тут зовсім карликом, — сказав Толоз. Асфальт вийшов на авансцену:

— Раз-два, раз-два. Раз. Раз. Раз-два, раз-дв...

— Три? — підказав Паді.

Асфальт замовк і знітився.

— Та я просто перевіряв... проби робив... цей... той... Перевіряв просто.

— Ми ніколи стільки людей не зберемо, — сказав Паді.

Толоз вказав на ящик збоку від сцени.

— Може, й зберемо. Гляньте сюди.

Він розгорнув афішу. Інші зібралися навколо нього.

— Це ж ми, — сказав Бескид. — Хтось нас намалював.

— І ми тут такі круті, — сказав Толоз.

— Паді тут вдало вийшов, — сказав Асфальт, — гітарою отако махає.

— А нащо тут ці всі блискавки й таке інше? — поцікавився Паді.

— Я такий крутий вигляд не маю, навіть коли намагаюся, — сказав Толоз.

— «Звук, шчо не дозволить всидіти на місьці», — прочитав Бескид. Від напруження на його чолі утворилася складчатість.

— «Гурт, Шчо Качає», — прочитав Толоз. — Ох, тільки не це, тут написано, що ми тут будемо і таке інше. Нам кінець, — простогнав він.

— «Хто не буде присутній, той дерево, шчо схоже на маслину», — прочитав Бескид. — Я шось не догнав.

— Тут їх кілька десятків, — сказав