Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Молодих Корнійчук ненавидів не дарма. Вони прокотили його на вороних на виборах на письменницький з’їзд, Корнійчук не потрапив до делегатів, його вже «дообирали» від Одеси. То був ляпас, либонь, чи не єдиний за все літературне Корнійчукове життя, й він болісно те пережив, побачивши вочевидь нелюбов до себе всього молодого покоління літераторів. Та й старого також. Він подзвонив до Козаченка, який головував на зборах, почав батькувати його, а той «викрутився»: «А що я зроблю. Кажу – підвести риску, а ваш друг Левада висуває Вінграновського». Левада побіг до Корнійчука виправдовуватися, на ґанок вийшла дружина Корнійчука: Олександр Євдокимович сказав, що його для вас немає.

…І ось я на дачі – в музеї Корнійчука в Плютах. Одразу після його смерті там розгортали виставки, працювало дванадцять екскурсоводів, возили автобусами екскурсії. І ось тепер – за день жодної людини. Стоять вудки, спінінги. Друкарська машинка, на якій працювала Ванда Василевська. А він виходив уранці в трусах, сідав на ґанку, чухався. «Шаша, – гукне вона. – Люди увідят». «Ну й х… з ними». Її це все шокувало – була дочкою міністра зовнішніх справ Польщі. Корнійчук на дачу їздив не часто. А вона там і померла, і кликала: «Шаше, Шаша». На дачі не було телефону, і покоївка бігла до траси, щоб під’їхати і викликати лікаря.

На дачі запустіння, руїна. Жалюгідність з несправедливої величі. А на подвір’ї промкомбінату в Києві стоїть вилита з бронзи велетенська скульптура драматурга, яку не знають, куди подіти, на її голову сідають горобці. Мала стояти на Оболоні.

Не підтримую тих, які сьогодні пишуть про «бездарність» О. Корнійчука, талант він мав, його творчість є свідченням відриву митця від людей, від правди.

«Автором без публікації» побував у «Дніпрі» і Юрій Смолич. Написавши «Розповіді про неспокій», він приніс їх до «Дніпра». Ми прочитали їх із захватом, сприйняли як одкровення, як найбільшу правду про тридцяті роки. Та й сам Смолич сказав нам: «Хочу, щоб люди знали, як усе було насправді. Я вже старий, мені скоро помирати, в цьому рукописі немає жодного слова фальші». Сказав якось так, що я повірив, що це – сповідь перед собою, історією, Богом. Я повірив Смоличу безоглядно, носився з “Розповідями”…» як провінційний колекціонер, котрому вдалося придбати рідкісну марку, цитував напам’ять уривки знайомим. Щоправда, декотрі письменники, Смоличеві ровесники, спробували дмухнути на мене сіверком: «Ви не задумалися, як це він ходить по квартирах тих, кого репресували або збиралися репресувати? Ті будинки обходили десятою вулицею… Усі сидять по норах, а він ходить…» А ще один письменник висловився зовсім категорично: «Садовив, а тепер поливає облудними сльозами». Я не повірив. Я вперше прочитав щось інше, іншу правду про Вапліте, про Хвильового і М. Куліша, вперше вдихнув іншого, як здавалося, чистішого повітря з тих років.

Ще дужче впевнив мене Юрій Корнійович у правдивості, чистоті своїх спогадів, коли ми почали готувати мемуари до публікації. У перших розділах з великим пієтетом, великою любов’ю розповідалося про Миколу Хвильового. Про якого в усіх офіційних виданнях писалося як про лютого ворота. Навіть безкомпромісний Іван Бойчак розумів, що в такому вигляді ці розділи опублікувати не вдасться. Ми запропонували Смоличу десь на початку першого розділу процитувати якийсь офіціоз, а далі послатися на те, що автор пише не політичний портрет, не розділ до підручника історії літератури, а спогадує особисте – обкрутитися отако й залишити все, як є. Смолич обурився страшенно. Як же він соромив нас, докоряв конформізмом, й знову мовив, що написав перед лицем вічності, перед вищою Правдою, й не поміняє жодного слова. «Ну що ж, – приречено погодилися ми. – Подамо… Але…» Щоправда, перед самою здачею рукопису до набору Юрій Корнійович прийшов до редакції й, кисло усміхаючись, попросив, аби ми звершили отой акт святотатства: «Я не зможу. Ви вже якось самі». Іван Бойчак написав чималий абзац, я щось у ньому підправив, Смолич прочитав, зітхнув, махнув рукою. Мовляв, Бог з вами. Ми з Іваном Яремовичем поопускали погляди.

Але й з тим абзацом «Розповіді…» одразу ж застряли в цензурі. Усі наші зусилля розбивалися об гранітне мовчання цензорів. Виходили номер за номером, а верстка розділів «Розповідей…» лежала в Головліті. Врешті, підпирати її взялися Бажан та Гончар. Разом зі Смоличем вони пішли до тодішнього секретаря ЦК КПУ по ідеології А. Д. Скаби, довго з ним розмовляли, переконували, й він буцімто здався: «Нехай друкують», – сказав. Одначе й після того цензор свого підпису не поставив. З великими труднощами мені вдалося додзвонитися до Скаби. «Не лізьте попелед (він не вимовляв літери «р») батька в пекло, – гримнув Скаба на мене. – Палтія пошле – полізете. Не дзвоніть більше».

На наше розчарування, в ті часи «Розповіді…» так і не побачили світу. Вийшли вони дещо пізніше, окремим виданням, «допрацьовані», й коли я їх прочитав, то не тільки розчарувався, а розгубився. І запитав сам себе, що ж таке в світі правда, і що таке сповідь перед вічністю та Богом? Такою мірою все там було змінено, переінакшено. У деяких місцях ці маніпуляції межували зі святотатством. Спробую продемонструвати хоча б на одному прикладі. Рукописі для «Дніпра».

…1934 рік. Смолич іде на кладовище провідати могилу друга, прозаїка, здається, на прізвище Савченко. На перехресті двох алей зустрічаються з Ю. Яновським. Той нагадує, що сьогодні – річниця з дня смерті Хвильового й пропонує підійти до його могили. Вони йдуть. На могилі хтось лежить і плаче. Це – Микола Куліш. Ридає, розмазує по обличчі патьоки сліз, змішані з могильною землею. У відступі Смолич розповідав про те, що минулий рік був дуже важким для Куліша, йому, як однодумцеві й другові Хвильового, довелося витримати ураганні атаки, він захищався, каявся, нападав, знову захищався. Далі вони підводять Куліша, який був худий та виснажений, неначе весняний птах. На Сумській вулиці Куліш раптом вирвався й з криком: «Я не можу. Я більше не можу» – побіг. Вискнув, гальмуючи, трамвай, свистів міліціонер… Вражаюча картина!

І – в книзі, в новому варіанті. Так само йде на кладовище Смолич провідати могилу друга, так само на перехресті кладовищенських алей зустрічаються з Яновським, так само йдуть до могили Хвильового. Але там… вже не Куліш, а Галан, не лежить, а стоїть, і не плаче, а говорить: «Ось куди потрібно вбити осикового кілка».

Зник із книги й розділ про супертрагічну долю іншого письменника (прізвища не пам’ятаю). Він виконував прямі завдання НКВД, був розвідником-шпигуном – багато разів переходив радянсько-польський кордон. А тоді захворів – хвороба схожа на хворобу Миколи Островського, спочатку були спаралізовані ноги, руки,