Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

далі – все тіло, поверталася тільки голова, врешті, закам’яніла й шия. Водночас він потрапив у якусь підозру, в опалу. Ні заробітку, ні пенсії, дружина продавала все з квартири. Останній раз, коли його навідав Смолич, то побачив його лежачого на підлозі на голому матраці – без простирадла, – та ще стояв на підлозі телефон. І ось він сконав. І розпочалася інша кошмаріада: документи він здав у НКВД перед тим, як ішов через кордон, пашпорта немає, його не дозволяють ховати. Смоличу, як він розповідає, довелося довго бігати й докласти неймовірних зусиль, щоб поховати письменника. За трупом, йшли він та дружина померлого.

Боже мій, що змусило Смолича отако «переінакшувати» власні спогади? Вже ж були написані, невже перемогла жага побачити їх опублікованими бодай у спотвореному вигляді?

І пригадую розповідь Олеся Гончара про те, як заступник голови Спілки письменників Смолич, покликавши на дачі в Кончі-Озерній на вулицю О. Гончара, вимагав від голови виключити зі Спілки Ліну Костенко, чого Гончар не зробив. Про другу Смоличову професію ходять сумні здогади.

Про Гончара-автора сказати майже нічого не можу. У «Дніпрі» він за моєї пам’яті опублікував лише одне оповідання – нарис «Чари Комиші». Зустрічалися з ним не раз. Пам’ятаю, зайшли в Спілку з О. Коломійцем і зустріли О. Гончара. Олекса одразу кинувся вітати О. Гончара з новим романом (здається, це був «Берег любові»): «Вітаю з новим геніальним романом, читав, плакав…». Гончар раптом похнюпив голову, нахилився і мовив: «Ще один роман». Це було не властиво для нього і я зрозумів, що там, десь у глибині, він розуміє, що його романи не найвищого штибу.

У Кончі ми часто зустрічалися з ним, прогулювалися лугом. Розмови – про сучасний момент, утиски, мова… А одного разу (я вже був головою Спілки) почав різко відчитувати мене: в «Літературній Україні» було надруковано інтерв’ю з І. Кошелівцем. «Ви що, не знаєте, що він писав про мене? Як ви дозволили». І скільки я не пояснював, що вже й часи не ті, що нині редактор не бігає до голови Спілки із запитаннями, що йому друкувати, та й звідки я знаю, що Кошелівець колись писав про нього, – він не вгамовувався. І я почав уникати Гончара. Слава Богу, що тижнів за два до його смерті ми зустрілись на вулиці, і сіли на лавочці біля його будинку й поговорили ладком.

Не можу не згадати в час своєї роботи в «Дніпрі» ще про одного, вже по-справжньому великого письменника, до якого мав дотичність, хоч він і не був автором нашого журналу. Про Михайла Шолохова. Виступаючи на письменницькому з’їзді, Шолохов запросив до себе в гості десять молодих письменників із СРСР. Потрапив у ту десятку і я. Поїхав, збираючись щось написати для журналу про нього. Прилетіли ми у Вешенську в оточенні численних опікунів з ЦК ВЛКСМ та ЦК КПРС, Ростовського обкому та «людей у цивільному». Чекав я тієї зустрічі з хвилюванням, бо таки ж був полонений «Тихим Доном». Але зустрів деградованого обмеженого чоловіка, алкоголіка… Перша зустріч (на аеродромі Шолохов нас не зустрів). Нас посадовили за столи у Вешенському райкомі партії. І ось увійшов Шолохов. Ну, що він міг сказати на початку? Якийсь жарт. Чи запитати пересічне – як долетіли. Він же з ходу розпочав: «Здравствуйтє, товарищи. На прошедшем с’єздє пісатєлєй нєкоториє болтали о якоби нужной пісатєлю свободє творчєства. Так вот, нікакая свобода творчєства пісатєлю не нужна. Нами руководіт партія. Она указиваєт что пісать і как пісать…» і все в такому ж ключі. На пів години. Потім у газетах писали, що у Вешенській чотири дні «шел крупный литературный разговор».

Насправді чотири дні тривала пиятика. Пам’ятаю, як Шолохов запрошував нас до себе додому на чай. Запросивши на чай, по хвилі сказав: «Там будет нє только чай». А ще по хвилі уточнив: «Да вообщє чая там ні хрєна нє будєт». Поки всі пили «не чай», я ходив по подвір’ю, де кілька гаражів, величезний пташник, сад, погріб. Вийшов з будинку Василій Бєлов і сказав: «У отому погребі сидів казачишка, який писав “Тихий Дон”. Нігті повростали в стіни…» На зустріч прилетів і Гагарін. Бєлов напився, його хотіли вкоськати, він посилав усіх до… матері. І таки пробився на велелюдний мітинг, на який люди зібралися побачити Юрія Гагаріна. І там, на трибуні, Бєлов зчепився з першим секретарем ЦК BЛKCM Павловим. Той утікав, намагаючись «замотати» в натовпі Бєлова. Наступного дня, прокинувшись, Бєлов запитав у мене (ми жили в одній кімнаті): «Старік, я больно-то куролєсіл». «Послав к… матері Кожевнікова». «Туда і дорога». «І Павлова». «Тєм болєє». Згодом, кажуть, Бєлов не пив і закликав не пити інших. А Шолохов на банкеті на березі Дону біля стерляжої юшки напився, й коли високі достойники з ЦК намагалися посадити його в машину, кричав: «Надоєла мнє ета партія. Она мнє випіть не дайот». Я й на тій пиятиці сховався за кущем, у мене болів шлунок (виразка), я не пив, але й там мене нашилив оком високий кадебістський чин (казали – генерал), підповз до мене: «Чего нє п’єтє, нє положено. Всє должни бить в одінаковой кондіціі».

І возили нас на хутір, де народився Шолохов. Там невеликий козачий хор співав пісні, Шолохов та інші – з ними. Уce то були українські народні пісні. Врешті Шолохов спалахнув: «Да што ми всьо хохлацкіє да хохлацкіє, давайтє нашу народную, родную, казачью, русскую». І всі як врізали: «Їхали козаки із Дону додому». Я сміюся. Шолохов: «Чєго смєйошся». Я кажу: «Михайле Олександровичу, так козаки їхали з Дону додому. Зі своєю піснею».

Не менших розчарувань, ніж через Смолича, довелося мені зазнати через тодішнього спілчанського керівника, автора нашого журналу, автора серії комсомольських повістей Василя Козаченка. Був він нібито доброзичливою людиною, міг допомогти колезі отримати житло, надрукуватися. Ми спізналися ближче за редагування тих його повістей, разом відпочивали в санаторії, заходило на дружбу. Він навіть попліскував мене по плечу: «На вас чекають великі висування», хоч не казав, які. Bін багато знав, багато на що відкрив мені очі. Хоча б на того ж Корнійчука. Прогулявшись втрьох по території санаторію, залишившись удвох, казав: «Це такий крук, клює живих і мертвих», розмовах наодинці був лівіший і радикальніший за будь-якого дисидента тих часів. Йому подобалося дивувати мене, відкривати мені очі.

…Увечері ми прогулювалися з ним на Володимирській гірці, й він карбував: «Думаєте, Ленін набагато кращий від Сталіна?» А наступного дня на партійних зборах напався на журнал. Мене це образило до сліз. Думав собі: