read-books.club » Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

220
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 44 45 46 ... 58
Перейти на сторінку:
ан­ге­ла, як-от те­бе, ти мiй крас­ний ца­ре­ви­чу! - при сих сло­вах зло­жи­ла ру­ки навх­рест i пок­ло­ни­ла­ся йо­му низько, з по­ко­рою, i не­на­че всю змар­но­ва­ну свою ду­шу вло­жи­ла в той пок­лiн… Нi­ко­ли, ма­буть, не роз­ко­шу­ва­ла бiльше її бiд­на ду­ша, яка не зна­ла до­сi нi­чо­го, крiм по­ни­жен­ня, го­ря i бо­лю, як у тiй хви­лi, ко­ли ди­ви­ла­ся на цього пиш­но­го чу­жо­го хлоп­ця з чу­до­ви­ми си­нi­ми, як не­бо, очи­ма в своїй ха­тi. Од­нак, - де ба­чи­ла во­на тiї очi вже раз у жит­тi? Тi очi i всю оцю пос­тать з оцим ли­цем. Де? О, о, о! Гос­по­ди ти бо­же! - I в її бiд­нiй ду­шi дiється щось див­не. Во­на по­чи­нає пла­ка­ти i не знає чо­му. По­чи­нає смi­яти­ся i теж не знає чо­му. Лиш чує, що всьому при­чи­на - вiн, що роз­бу­див своїм виг­ля­дом в її ду­шi спо­ми­ни про її мо­ло­дiсть i все ми­ну­ле. I то­му во­на му­сить пла­ка­ти i му­сить смi­яти­ся. - При­хо­ди, си­ну, до ме­не, - год­на ли­ше з усiх тих чуд­них по­чу­вань, що нею за­во­ру­ши­ли, одяг­ну­ти в сло­ва. - При­хо­ди, ца­ре­ви­чу! - про­сить з гли­би­ни сер­ця i скла­дає все на­но­во ру­ки навх­рест i кла­няється йо­му з по­ко­рою низько до зем­лi. - При­хо­ди до бiд­ної! Ти бу­деш її ан­ге­лом не­бес­ним. Ме­нi вже кар­та дав­но спо­вi­да­ла, що до моєї ха­ти па­дуть два чо­ло­вi­ки. Один вже був раз зи­мою, i я не прий­ня­ла йо­го з ост­ра­ху в ха­ту. А дру­гий ось ти!

Приходи, син­ку! не за­бу­вай бiд­ну. Мiй син був би вже та­кож та­кий, як ти - був… та­кож бi­лий, - i на­раз ур­ва­ла.


А вiн ди­вив­ся на неї, за­був­шись цiл­ком, мов не своїми очи­ма i не­на­че по­ба­чив щось з там­то­го свi­ту, та не ро­зу­мiє, що з ним дiється. Чо­му йо­му теп­ло вiд тих слiв бiд­ної ци­ган­ки, вiд го­ло­су, що її змi­нив, як по­ча­ла го­во­ри­ти. Вiд її щи­ро­го пог­ля­ду, в якiм крив­ся сам сму­ток, а од­нак ще щось iн­ше, теп­ле…


I був би вiн так дов­го тут си­дiв та все на­но­во гля­дiв на неї, що грi­ла нес­вi­до­мо йо­го ду­шу, прис­лу­ху­вав­ся її сло­вам, пов­ним щи­рос­тi i лю­бо­вi, ко­ли б во­на са­ма не да­ла всьому iн­ший обо­рот i на­ко­ли б йо­го кiнь не зар­жав над­во­рi.


- Хочеш, си­ноньку ти мiй крас­ний, го­луб­чи­ку мiй синьоокий, щоб я то­бi по­во­ро­жи­ла, до­ки пi­деш вiд ме­не? - спи­та­ла бла­га­ючим-та­ки го­ло­сом i, не ви­жи­да­ючи йо­го вiд­по­вi­дi, ви­тяг­ла з скрин­чи­ни бруд­нi, ви­тер­тi кар­ти, за­ок­руг­ле­нi вже з ужи­ван­ня.


- Нехай! - ка­же вiн не­охо­че. - Во­ро­жи, але ка­жи прав­ду, хоч ли­хе, хоч доб­ре, бо ме­нi ще нi­ко­ли нiх­то в жит­тi не во­ро­жив. А вга­даєш до­лю по прав­дi, то­дi пок­ли­чу на ве­сiл­ля, як вже зап­ро­сив та­ко­го, як ти - i дiс­та­неш гар­ний бак­шиш, тож ки­дай кар­ти… i вга­дай!


Мавра пос­лу­ха­ла.


Багатьом розк­ри­ва­ла Мав­ра свої кар­ти, ба­гатьом вга­ду­ва­ла, про­по­вi­да­ла до­лю, але от та­кої за­пу­та­ної та позв'язу­ва­ної, як у сього хлоп­ця, во­на вже дав­но не ба­чи­ла.


Ось що ка­жуть кар­ти.


- Синоньку, - ка­же Мав­ра май­же по­бож­но i ди­виться на нього по­важ­но. - В то­бi двi ду­ши­цi. А он, од­на бi­ла, як па­нi, пиш­на та гор­да, що не кож­до­го хо­че зна­ти, а дру­га - вiт­ро­ва, син­ку, зем­лi не дер­житься, нi­чо­го, не дер­житься. Блу­кає, хи­тається. Що ти за один, син­ку? В ко­го вдав­ся? Хто бi­лий, та­то чи ма­ма? - пи­тає i, пи­та­ючись, впи­вається чим­раз дов­ше в нього своїми ве­ли­ки­ми чор­ни­ми та смут­ни­ми очи­ма.


- Хто ти, си­ноньку? Ца­ре­вич? - I са­ма не зва­жає, як сльози за­тем­ню­ють їй вид. - Ска­жи, го­лу­бе! I мiй син був би та­кий… - май­же зой­кну­ла i ур­ва­ла.


Гриць зад­ри­жав на її сло­ва, при­га­дав­ши, що вiн пiд­ки­не­на ди­ти­на, що не знає нi­чо­го про своїх спра­вед­ли­вих ро­ди­чiв - i замк­нув­ся. Не­хай ка­же да­лi, - ду­мав, - мо­же, з карт дi­з­нається, хто йо­го ро­ди­чi, бо гос­по­да­рi лиш "прой­дис­вi­том" до­ко­ря­ли, а бiльше не знає вiн нi­чо­го.


I вiн нi сло­вом не об­зи­вається.


- Байка! - ска­зав ли­ше су­хо, мах­нув­ши зне­важ­ли­во ру­кою.


- I не звiд­си ти ро­дом по ро­ди­чах, - го­во­рить ста­ра да­лi, - а зда­ле­ка… зда-ле­ка, си­ну, де ти не сту­пав своєю но­гою. Що се та­ке? I два ра­зи в те­бе та­то є, i два ра­зи ма­ма є, а про­те ко­ло те­бе си­рiтст­во. Хто ти, си­ноньку? Хто те­бе так под­воїв? - пи­тає знов, а очи­ма впи­вається в йо­го гар­не мо­ло­­де ли­це, в йо­го го­лу­бi очi, в йо­го чор­ний гар­ний вус. - Хто ти?


Вiн мов­чить. А во­на i со­бi умовк­ла, їй зби­ра­лось чо­мусь на плач, сльози тис­ну­ли­ся в очi…


I не ба­чи­ла во­на йо­го нi­де i не по­ди­бу­ва­ла, а про­те нi­би йо­го знає, нi­би вiд­чу­ває в нiм щось своє, близьке… О! тi очi… тi очi, що во­на вже десь ба­чи­ла!


Де? Не знає.


А ба­чи­ла їх в жит­тi, ба­чи­ла. Те­пер вiд­чу­ла всею змар­но­ва­ною ду­шею своєю, що ба­чи­ла. Ди­ви­лась на­вiть в них. Чу­ла їх на со­бi. Ко­лись-то. О! дав­но, дав­но, дав­но ко­лись в ньо­го! Так, в нього! - скри­ча­ла май­же її ду­ша, але во­на умо­в­ча­ла. Гриць за­хо­ву­вав­ся спо­кiй­но, не­на­че вiд­пор­но, i во­на мов­ча­ла.


- Не лю­би, си­ноньку, чор­нi очi, - об­зи­вається вреш­тi при­дав­ле­ним го­ло­сом i пiд­но­сить, ос­те­рi­га­ючи, па­лець, хма­рить стро­го чо­ло. - Бо тут чор­нi з си­нi­ми не ук­ла­да­ються в па­ру, вi­щу­ють сму­ток. Ду­шу ко­ли­ба­ють. Лю­би та­кi, як твої, бу­де до­ля яс­на. Або пож­ди, - до­да­ла на­раз i за­ду­ма­лась. - Що то за од­на, що те­бе лю­бить? Ко­ло неї сму­ток i до­ро­га. Да­ле­ка, ши­ро­ка до­ро­га. А ти з ве­сiл­лям у дум­цi - i та­кож вже мов у до­ро­гу ла­го­диш­ся. В да­ле­ку, ши­ро­ку до­ро­гу. Чи не двох ти лю­биш? - спи­та­ла на­раз зим­но i ди­виться про­ник­ли­ве на нього. - Не лю­би двох, си­ну, - знов ос­те­рi­гає, - ро­з­ко­леш до­лю свою, - i тут ур­ва­ла. - Так, сте­ре­жись дiв­чат i бi­ля­вих, i чор­ня­вих… А твоїй ма­мi, си­ну, па­де си­рiтст­во. Смут­не, важ­ке си­рiтст­во, яко­го нiх­то не заз­нав свi­том. Сму­ток все зак­ри­ває, хо­ча ти стоїш ко­ло неї близько. Та сму­ток тут все зак­ри­ває. Щас­тя в те­бе, але… - i не до­ка­за­ла. - Так, дос­та на пер­ший раз. Iди, - до­кiн­чи­ла якось сум­но. I ска­зав­ши се, зло­жи­ла кар­ти та вста­ла.


Гриць встав i нi­би по­вер­нув з дру­го­го свi­ту. Вiд­так вий­няв гро­шi i ки­нув ни­ми гор­до ста­рiй жiн­цi пiд но­ги.


Вона не ди­виться на гро­шi, а схи­ляється пе­ред ним по­кiр­но, скла­да­ючи знов ру­ки навх­рест.


- Не хо­чу я твоїх гро­шей, си­ноньку,

1 ... 44 45 46 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"