Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

Що й вола б убити мож!»

Так сказала економка,

І покивав головою

Панотець: «Книжки безбожні,

Бачте, до чого ведуть!

Зараз ви повикидайте

Всі ті книги на подвір’я,

Накладіть огонь терновий

І спаліть до крихти всі!»

«Ось, їй-богу, мудре слово!» -

Закричала економка

І два рази того слова

Не дала собі казать.

А коли книжки згоріли,

Панотець казав і двері

В кабінет замурувати,

Щоб і слід їх не лишився.

А як Дон-Кіхот пізніше

Своїх книг почав шукати

І дверей від кабінету

Ані руш не міг найти,

То проворная сестрінка

З видом лютої тривоги

Почала страшную повість

Лицарю розповідать:

Як він виїхав із дому,

В той же вечір появився

Серед бурі, граду й грому

Чародій якийсь страшний.

Він влетів до кабінету;

Що робив там - бог се знає,

Та так, може, за годину

Дім весь димом закурився.

Чародій із того диму

Вилетів, летячи крикнув:

«Я Фрестон! А Дон-Кіхоту

Пам’яточку я лишив!»

Так балакала сестрінка.

Страшно лютився наш лицар,

Закричав, ногою тупав,

Кулаками вітер сік!

«Фрестон! Підлий чародію!

Знаю я тебе! Чекай лиш!

Я тобі і твоїм другам

Ще доїду всім кінця!»

Знов ось у важкій задумі

Лицар наш ходив по хаті,

А ще більш лежав у ліжку.

Бо боліли всі кістки.

Дві неділі так минуло.

Дон-Кіхот держався тихо,

З панотцем часо́м балакав

Та щодня в село ходив.

Був в селі мужик порядний,

Не багатий і не вбогий

Та й і розумом не крепкий,

Але чесний хлоп з кістьми.

Називався Санчо Панса.

От його наш славний лицар

Угледів собі на чуру

І принявся підмовлять.

«Їдь зо мною, Санчо Панса,

На лицарськії пригоди!

Швидко слава імен наших

По всім світі прогримить!»

«Пане, що мені по славі?

Я гриміти так не хочу.

В мене, пане, жінка й діти,

А маєток мій скупий».

«Брате Санчо, не турбуйся!

Не саму худую славу

Я здобуду! Чи ж не знаєш,

Що, крім слави, ще нас жде?

Адже ж в першій битві, Санчо,

Царство я здобути можу,

Взяти скарби незліченні -

Так всім лицарям було.

А як царство я здобуду,

То не будь я лицар, Санчо,

Як тобі не дам півцарства!

Будеш, брате, королем!»

Санчо в голову пошкрьобавсь.

«Королем я міг би бути,

Та моя Варвара, пане,

В королеви не годиться!

Де вже їй до королеви!

Ще там на яку графиню,

Може б, від біди здалася,

Та на королеву - ні».

«Ну, так слухай, брате Санчо!

Як здобуду сильне царство,

Дам тобі островець гарний,

Щоб ти в ньому володів.

Губернатором, мій друже,

На великому острові

Я зроблю тебе. Ну, як же,

Хочеш їхати зо мною?»

«Губернатором остро́ва

Я згоджаюсь бути, пане.

Будь він і який великий,

Я вже зро́блю в ньому лад!»

Отаку зробивши згоду,

Лицар і славетний чура

Тайком почали збираться

На діла лицарські в путь.

Дон-Кіхот, що міг, попродав,

Де лиш міг, дрібних позичив,

Справив щит, полатав шолом,

Спис новий десь роздобув.

Санчо взяв осла з собою -

Звавсь Сірко і був правдива

Перла у ослячім роді -

Та й барильця не забув.

Через плечі добру торбу

Перевісив, в неї шмаття

Свого й панського наклавши,

До дороги був готов.

І от раз у темну нічку

Змовились оба́, жіноцтву

Не сказавши ані слова,

Та й чкурнули в божу путь.

А тепер, матусю Музо,

Рукави тра засукати,

Та кріпкенько дух заперти,

Та порядно кашлянуть.

Неабиякої сили,

Неабиякого хисту

Тра нам, Музо-паніматко.

Щоб то виславить як слід

Сю нечувану, преславну

І щасливую пригоду,

Що мав лицар наш на вступі -

З вітряками боротьбу.

Дон-Кіхот і Санчо Панса,

Розмовляючи любенько

Про лицарськії пригоди

І про царство та остров,

В’їхали на рівну площу,

На котрій в широкім крузі

В місці вітрянім стояло

З тридцять-сорок вітряків.

Дон-Кіхот, розгаряче́ний

Своїх мрій густим туманом,

Вздрівши вітряки, підскочив

І до Санча закричав:

«Санчо, брате! Наше щастя

Ближче нас, ніж нам здається!

Бачиш, онде виступає

Сотня велетнів на нас!

Ну, коли вони міркують

Налякать мене юрбою,

То не в ті попали двері -

Я їм інші покажу.

Слухай, Санчо, я в сій хвилі

Стану з ними тут до бою,

Всіх поб’ю - се глупі труси,

А весь скарб їх буде наш!

Боротьба ся справедлива,

Бо ж се діло богу миле

Від таких гидких поганців

Землю божу очищать!»

«Пане,- з дивом мовив Санчо,-

Про яких се ви поганців

Щось говорите? Яких се

Велетнів уздріли ви?»

«Що? Не бачиш? - крикнув лицар.-

Тих, що грізно так махають

Предовжезними руками,

Наче кплять собі із нас?»

«Пане, та ж се не поганці,

Але вітряки,- рік Санчо,-

І не