Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

Чорный А.История бандуры на Кубани // Казачий вестник. – Прага, 1943. – №№ 15, 16, 17.

Чумаченко В.Кобзарство на Кубане. – Энциклопедический словарь по истории Кубани. – Екатеринодар, 1997. – С. 207 – 208.

Чумаченко В. Расстрелянная литература (Кубанская литература в годы репрессий). – Экономика, право, печать. – Краснодар, 1998. – № 3. – С. 50.

Шаповал І.Гість із кобзою // В пошуках скарбів. – К., 1965. – С.119.

Дані від Андрія Жарка, Олени Коваленко-Чорної, Іллі Німченка, Івана Федоренка, Віктора Чумаченка.

Дані Віктора Строкуна, 1916 р. нар., брата бандуриста Тихона Строкуна. – Ст. Новопашківська, 1997.

Дані ФСБ Російської Федерації у Краснодарському краї від 3 січня 1996 р. за № 1/1/ 6 – 1. Архів Олекси Нирка.

Довідка Управління ФСБ РФ у Краснодарському краї за № 4507/КМ від 28 грудня 1995 р. Архів О. Нирка.

Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, 1968. –Т. II. – С. 273.

Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, 1970. –Т. III. – С. 45 – 47.

Лист бандуриста Антона Чорного до Василя Ємця від 6 листопада 1957 р.

Лист бандуриста Кіндрата Плохого до В. Ємця від 4 грудня 1958 р.

Листи бандуриста Конона Безщасного до О. Нирка від 10 і 22 квітня 1966 р., 28 грудня 1987 р.

Листи бандуриста К. Безщасного до І. Шаповала від2 жовтня і 12 грудня 1965 р., 3, 11 і 17 березня 1966 р.

Реестр Запорожского войска 1756 года. Каневский курень ЗапорожскойСечи, № 456. – Данило Безщасный. – Краснодар, 1997 – С. 40.

Розповідь Василя Стефановича Святного, земляка кобзаря Степана Жарка. – Ст. Канівська, 1988.

Розповідь та листи Андрія Жарка (1902 – 1997), сина кобзаря С. Жарка, до О. Нирка від 30 жовтня, 3 і 20 листопада, 23 і 24 грудня 1987 р., 28 січня і 29 березня 1988 р.

Розповідь та листи Людмили Андріївни Куц (Жарко), онуки кобзаря С. Жарка, до О. Нирка від 7 і 29 січня 1988 р.

Свідоцтво Народного комісаріату освіти УСРР № 34 від 21 листопада 1932 р.

Свідчення бандуриста Володимира Семеновича Лазаренка (1900 – 1994). – Ст. Канівська, 1986.

Свідчення Віри Семенівни Гринь, 1917 р. нар., дружини бандуриста Івана Гавриша, та їхньої доньки Ельвіри, 1938 р. нар. – Ст. Канівська, 1988.

Свідчення Катерини Іванівни Гетьман, 1927 р. нар., небоги бандуриста Петра Гузія. – Ст. Пашківська, 1992.

Свідчення Леоніда Павловича Денисова, 1924 р. нар., земляка кобзаря С. Жарка. – Ст. Абінська, 1999.

Свідчення Федора Вереси, 1921 р. нар., сина бандуриста Миколи Вереси. – Краснодар, 1989.

Свідчення братів Лазаренків – Володимира Семеновича, Дмитра Семеновича, Семена Семеновича, учасників чоловічої капели бандуристів ст. Канівської. – Ст. Канівська, 1980. – Харків, 1985.

Трудовой список (трудова книжка. –О. Н.) С. Жарка. – Гострудиздат. Армавир, 1930. – Личная карточка учителя, заполненная 15 ноября 1932 г.

Усні свідчення та документи із сімейного архіву кубанського поета Івана Федоровича Варрави, 1925 р. нар., онука бандуриста Микити Варрави. – Краснодар, 1999.

Усні свідчення та лист А. С. Жарка (1902 – 1997) до О. Нирка від 20 і 23 листопада, 28 грудня 1987 р. та 21 січня 1988 р.

Усні спогади Пилипа Карловича Мусієнка, 1900 р. нар., кубанського козака. – Краснодар, 1999.

Сумом наповнюється серце, коли пишеш історію рідного народу: за який історичний період не візьмися, скрізь очікує трагедія.

Чому кожна історична доба закінчується для українців неславою? Чому чи не кожний період нашої історії дає, здавалось би, обґрунтовану світлу надію, а завершується так, що серце крається, переповнюється сумом?

Під копитами ординців завершилася блискуча історія Київської Русі та її лицарів. Галицько-Волинське князівство розідрали поляки, литовці й угорці. Звели на ніщо державу Богдана Хмельницького москвини. Наприкінці 1918 року під натиском збунтованої малоросійської демократії і російських більшовиків впала Українська Держава. В 1920 р. втопили в крові Кубанську Україну білі і червоні росіяни. Українську Народну Республіку розірвали по Збручу в 1921 р. поляки і російські більшовики.

Чи трагедія України має кордони? У просторі і в часі?

Здається, де б не селилися українці, скрізь на них чатує смерть – чи апокаліптична в результаті воєн, переселень та голодоморів, чи повільна – внаслідок асиміляції: про це свідчить трагедія українців Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Вороніжчини, Курщини, Стародубщини, Білгородщини, Берестейщини, Турівщини, Пінщини, Придністров’я, Південної Буковини, Мараморощини, Пряшівщини, трагедія українців Кубані, Чорноморії, Дону, Ставропільщини і Терщини, Сибіру, Далекого Сходу, Поволжя, Уралу, Казахстану, Балкан, а тепер, на початку ХХI століття, ми є свідками трагедії українців США, Канади, Австралії, Південної Америки, Західної і Центральної Європи, які на наших очах перетворюються на американців, канадців, австралійців, бразильців, греків, португальців, росіян, поляків…

Та що говорити про діаспору чи українців рідних земель, що відійшли до інших держав, трагедія відбувається в самій Україні: на Слобожанщині, Криворіжжі, в Криму, Донбасі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Полтаві, Кіровограді, Києві... І це – незважаючи на чергове проголошення навіки української державності…

Переселення українських козаків на Кубань було гріховним від самого початку. По-перше, Чорноморське козацьке військо під тиском несприятливих обставин залишало свій народ сам на сам із неймовірно жорстоким, підступним і безоглядним московським ворогом, залишало на неминучу розправу. По-друге, українське козацтво переселялося на землі, які впродовж століть і тисячоліть належали іншим народам.

Так, ці землі на початку 90-х років XVIII