read-books.club » Детективи » Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

161
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: Детективи / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 81
Перейти на сторінку:

Мчимо з секретарем райкому комсомолу степом. Мотоцикл, як сполоханий скіфський кінь, несеться несамовито. Стрілка спідометра сягає стокілометрової позначки.

Вилітаємо за село Куцуруб. З півдня воно омивається водами Південнобузького лиману, а з півночі — морем хлібів. їх тут справді море — ні кінця ні краю. А над ними — небо. Високе, широке, синє, як на картинах давніх живописців.

Замовкає шум мотора. Стою наче в чарівному сні. прислухаючись до гомону колосся, яке видзвонює у нитки сонячного проміння, дивлюсь на свіжозорану ріллю на місці скошеного ячменю, бачу, як блакитною смугою стелиться вдалині лиман…

Десь сюрчить трав’яний коник, пряде срібну основу жайвір.

Ідемо далі.

Праворуч зеленіє лісосмуга, за нею — балка.

Знову розляглися пшениці.

Справжнє хлібне царство, де владарюють праця людини та залізні підпори високовольтних дротів, що навпростець несуть у міста і села в своїх жилах кров віку — електричну енергію.

А колись же тут шуміла ковила, древній вітер розчісував гриви диких коней, що табунами гуляли в необжитих просторах…

Як змінилось лице степу, як змінилися часи!

Немов з-під землі випливає комбайн.

Косять хлопці, зовсім юні. Засмаглі, ставні, пильноокі. Чим не нащадки скіфських пастухів? Обом ще й сорока разом нема.

— Не нудно вам тут? — питаю перше, що спало на думку.

— У степу? — дивуються хлопці, мовляв, хіба можна в степу нудьгувати.

«А наймолодший з них, Скіф… залишився в цій країні. Саме від цього Скіфа, сина Геракла, походять царі скіфів, які й тепер царюють…»

О праотець історії (а мо’, й журналістики), невтомний мандрівниче Геродот! Який доречний ти тут із своїми міфами!..

— Степ нам — що рідний дім. Воля тут!..

Чи не кров скіфів в’яже цих хлопців до Куцурубу, до його земель?

Нашвидкуруч заношу до блокнота заголовок майбутнього репортажу: «У степу під Очаковом». Додаю: «Описати степ, і хлопців, і настрій, що находив на мене, а відтак міг найти й на жниварів, провести паралель з нотатками Геродота». Мимохіть згадую Засупоївку, батька хлібороба, матір… Я — селюк, і степ пробудив у душі щось рідне, близьке мені й знайоме ще з дитинства. Либонь, те, чому важко навіть віднайти назву, але що живе, хвилює, як дух самої землі, на котрій ти народився і до котрої прив’язаний нерозривними узами на весь свій шлях земний. Дай йому лише зачіпку, поштовх — і воно знову прокидається, розцвітає, яким би пилом не було присипане.


…З Очакова до Південнолиманська вернувся попутним автобусом.

— А Білокрил наш — письменник! — проголосила Варя, прийшовши в редакцію.

— Як письменник?

— Його друкує літературний журнал. Правда, Юрку?

Обіцяють дати великий нарис на моральну тему в ближчих номерах…

Стало незручно, але й приємно: начувайтеся, мовляв, практиканти — вони чогось та варті!

Нонна Землякова, дізнавшись, у чому річ, обірвала тиху балачку про реглан-рукав якихось екстрамодних блузок, що надійшли в продаж, і скептично шпигнула:

— Мені теж колись обіцяли, та обіцяного, як відомо, три роки чекають.

— І ви змирились? — наїжачився я.

— З чим?

— З тим, що не друкують?

— А що вдієш: аби в наш час, час комунікацій, кібернетики і атома, пробитися на сторінки солідного республіканського органу, треба мати протекцію чи принаймні міцні лікті, а я — жінка, представниця слабкої статі…

Вона кокетливо поправила зачіску.

— Може, крім ліктів, потрібне ще щось, приміром, голова? — Я не мав права такого казати жінці, та ще старшій за мене. І все ж випалив.

— Ви теж змиритесь! — В її словах було стільки категоричності, як у чорної ворони, що каркає подорожньому лиху долю.

— Ні! — заперечив я.

— Не кажіть «гоп»…

— А я вже перескочив, перескочив ту межу, на якій зупинилися ви!..

— Браво, браво! — вона зналася на тонкощах дискусій і сварок, вона вміла кусатись ущипливо і разюче, зовні лишаючись мовби врівноваженою і спокійною. Та її видавали очі — з них сипалися презирливо холодні іскри. Як вона ненавиділа мене в ті хвилини!

— Браво казатимуть мені читачі!

Я кляв свою юнацьку нестриманість, але вгамувати її не міг.

І водночас виправдовував себе: а що було б, якби послухав Землякову, розділив теорію слабкодухих — «не тратьте, куме, сили» — і перестав вірити в майбутнє?


Мені таланить: їду у відрядження разом з Олею! Вона від своєї газети, я від своєї.

Ідемо у Василинівський район.

Аж не віриться, що це — південь. Тополі, клени, акації… Річка з лепехою, в очеретах болота… Південь мені чомусь уявлявся мало не пустелею — піски, рівнина, безлісся… А тут гаї, балки, лісосмуги. Зблиснуть за вікнами автобуса озерце, ставок… Білі чепурні будинки ховаються в тіні садків.

Оазиси — не села.

І ось ми вже йдемо Василинівкою.

Василинівка — рідне гніздів’я нашого однокурсника Валентина Куцибаби, заїкуватого, але доброго, щирого хлопця.

— Завітаймо в гості до його матері? — пропонує Оля.

— Минати хату друга — безглуздя!

— Злочин!

— А зайти — наказ Валентина!

— Його воля!..

Тетяна Василівна — Валентинова мати — ще молода жінка, трохи схожа на Валентина, — не знала, де нас посадити: зраділа, мов рідним дітям.

— Сходіть у садок, а я вам тим часом вечерю зрихтую, гості дорогі…

1 ... 45 46 47 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"