Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

Ведучий мимохідь обернувся за жіночкою. Знайомий голос… от тільки дебела постава й біляві кучерики ніяк із тим голосом не сполучалися. Мариться уже, зітхнув Ян. Сердешний навіженець сумно озирнувся на брата у нещасті, який дивом іще залишався на волі.

Невдовзі Янові вдалося-таки вибратись із цілющих лабетів Святого Йозефа, проте сновидча його задума так і не розвіялась. Гадюка при здоровому глузді ніколи не запропонував би Янові таку дарівщину, хіба то може для нього готувала рятівний електрошок білява сестричка. Ясно ж як божий день, Величка крутив через свою мережу якісь брудні гроші, аж поки ошукані та збезчещені лиходії не надумали покласти цьому край. Успадкувати станцію було б незле, але дістати у спадок лютих бандюків із жагою вбивства? Тут або пан… або мертвий пан, і тільки хитрий Гадюка, як завжди, вислизав із пастки.

Слід відмовитись, підказувала розважливість. Де вже йому до Гадюки, незаслужено обдарованого міцним організмом?

Слід погодитись, нашіптувала нездорова амбітність. Другого шансу не буде, а потім залишиться хіба скорботно обкушувати лікті.

Слід пообідати, виснував шлунок. Завжди є другий шанс дістати передчасну виразку, і такого роду дилеми лише пришвидшують процес. Ян роззирнувся.

Тужливе сновигання вивело його на Стрілецьку вулицю, де колись творили свої чорні справи ув’язнені Мартином алхіміки. Вдовж вузенької вулички тулилися присадкуваті хатки, пофарбовані на радість туристам ядуче-веселковими барвами, закоцюблі художники у стрижених мітенках та безжурні продавці гарячого вина, від яких аж струменів духмяний пар… Неділя, нарешті збагнув Ян, а він, мало що підскочив удосвіта наче який істеричний півень, так іще й думав тяжку думу, якою не годиться псувати вихідний. На щастя, неподалік містилася привітна господа «Весела катівня», де можна було потішити себе неперевершеними реберцями на гаку.

Отож, не дивина, що додому Ян повернувся нескоро, заглиблений у неспішні пообідні роздуми. Надворі вже поночіло, і сходовий майданчик повнився протягом і лякливими тінями. Просто під Яновими дверима тіні загусли і надбали людської форми.

— Тьху на тебе! — сахнувся Ян. — Ти що тут робиш?!

Марічка ніяково стенула плечима.

— Ось. В гості прийшла.

Дивна якась непевність у її голосі. Наче навіть острах.

— Ти чого? — злякався Ян. — Сталося що?

— Та ні, — схлипнула Марічка.

— Заходь давай, — підштовхнув її Ян.

Він швидко скинув куртку і допоміг сестрі вивільнитися із важкого пухнастого манто.

— Ти чаю будеш?

— Будеш, — байдуже кивнула вона.

Ян приголомшено хитнув головою, поспішаючи на кухню. Щось не те сьогодні з його сестрою. Востаннє він бачив її такою — та вже й не згадати… Як батько від них пішов, ось коли, збагнув Ян. Давно.

— Ну, — мовив він, підштовхуючи до неї гарячу кружку, — розказуй!

— З вами Марічка Канюк, третій канал… — кволо проказала вона.

— Та припини! В чому річ?

— Та ні в чому такому… незвичайному. Франц потроху казиться. Погрожував навіть…

— Тобі?! — вразився Ян. Францева сліпа й безтямна любов до дружини не передбачала такого драматичного розвитку подій.

— Та ні, боже збав! — блякло всміхнулася Марічка. — Йому. Батькові дитини. Франц… поводив себе, як останній хам. Я так йому і сказала.

Ян не зміг втримати усміху. Ревнивий чоловік лютує на коханця дружини, котра, до речі, від коханця і завагітніла. Хамство, певна річ. Відсутність елементарного такту.

У дверях задзеленькало.

— О! Це він, — незворушно проказала Марічка.

— Твій хамлюга, — кивнув Ян, — відчиняти?

— Давай, — приречено зітхнула вона.

Франц і дійсно виглядав якось неврівноважено. Застебнуті навскоси гудзики вже були, вочевидь, усталеною традицією.

— Марічко! — благально мовив він. — Ну що ж ти тікаєш? Я ж попросив пробачення!

— Я не можу це слухати… — пробурмотів Ян, кинувши ключі на полицю та простуючи на кухню.

Він не став дослухатися. Проте інтонації, хоч і притишені, чути було досить добре. Франц, вочевидь, каявся, гаряче, але безуспішно. Тоді голос його підскочив, мовби у зухвалій грізьбі. Марічка відказала — коротко і зневажливо. І Франц відступив.

І продовжив покаяння. За якийсь час це, схоже, подіяло.

— Ми йдемо! — виголосила Марічка.

Ян тяжко зітхнув. Це ненормально. Просто ненормально.

Те, що він щойно вчинив, правда, теж не назвеш цілковитою нормою. Відшукавши в шухляді навушники, він ввімкнув диктофон. За хвилину гидливість на його обличчі поступилася місцем подиву, подив — бентезі. Бентега, проте, змінилася хижим вищиром, зобачивши який, Мартин неодмінно запропонував би йому роботу. Хитрюга Мартин. Ха.

ШОСТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Оповів раббі Хія, як у видінні його крилатий янгол Матат говорив про Творця: «Не минає й дня, аби не згадав Він про малхут, скинену в прах. Згадуючи про неї, Він б’є в триста дев'яносто небосхилів, і вони здригаються перед лицем Його гніву. А Творець плаче про шхіну, малхут, яка впала у прах».

Ми знаємо, як тяжко вигнанцям, що не мають надії повернутись додому. Та чи знаємо, що відчуває Той, хто вигнав нас, Той, хто збудував стіни й повісив запони? Залишатись єдиним і довіку розділеним мусить той, хто дає волю частині себе, свободу вибору тому, кого любить.

Шхіна — «та, що мешкає», слово, що має спільний корінь із мішкан — помешкання. Цариця мешкає серед нас, і вона ж — храм, вона — дім Творця серед його народу. Домівка, котрої прагнемо ми, цариця, за якою плаче Творець.

Недосконалі, але створені за Подобою, ми відпускаємо частину себе, аби поселити її в домі любові. Буває, в гніві чи в нестямі ми відштовхуємо її, прирікаючи на вигнання. І малхут іде від нас, і щодня тьмянішає небосхил.

* * *

— Так, значить,