Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, е-ее… — розгубився Ян, — шукати нову роботу?
— Дотепники! — розлютилася Марічка. — Вам би все гонором сяйнути! Як павіан — сідницею!
— Марічко, фу! — ледве стримуючи регіт, промовив Ян. Порівняння було диво яке гарне.
— Не фу, а думай!
Урочисто пообіцявши думати при кожній зручній оказії, Ян нарешті відклав слухавку. Подалі. Його вже так тіпало від вістей та провісників, що аж дивитися на телефон було бридко. На солодкий ранковий сон уже можна було класти грубезний дубовий хрест.
Зацькований лихими новинами, Ян поплентався в душ, де, разом зі струменем окропу, його пропекла ідея припасти собі про всяк випадок алібі. Дарма, що він не має машини, аби гасати нею на високій швидкості й завдавати шоку власникам радіостанцій, друг його Мартин, наче хитрий психоаналітик, може вхопитися за будь-яку обмовку. Отож, вчора ввечері він розмовляв із Рафчиком, а потім сидів над статтею про Майлза Девіса… Не густо. Девіс навряд чи візьметься свідчити, хіба Мартин погодиться підшити до справи спіритичний сеанс.
Проте, разом із кавовою пінкою, загусла інша думка — не йому, власне, а кому іншому треба подбати про двох надійних свідків старше вісімнадцяти. Де була в цей час його невловима відьма, чиї дружні візити, як правило, передують візитам слідчих із карного розшуку? Ян замружився. Заради всього святого, Леє, дай мені спокій! Заради бога, Леє, відгукнись!
Насмішкувато теленькнув злодюга-телефон.
Прихопивши чашку кави, Ян розшукав слухавку і зрештою відповів. Жіночий голос… Ага, розмріявся.
— Пан Ян Рейвах?
— Я.
— З вами хотів би поговорити Петро Величка.
Янові перехопило подих. Якусь хвилину тому він ладен був назвати дзвінок від Леї найнеймовірнішою подією дня. Дзвінок від мертвого боса, проте, складав гідну конкуренцію.
— Пане Рейвах? Ви мене чуєте?
— Ага. Ну то… з’єднуйте.
— Ні, нажаль, я не можу цього зробити. Пан Величка наполягає на особистій зустрічі. Якщо ви не проти приєднатися до нього у лікарні Святого Йозефа…
— Е-е… — замислився Ян, пригадуючи цю дорогу приватну лікарню, — а мене пропустять на нульовий поверх?
— Куди? — здивувалася гадюччина асистентка. — Там же морг!
— А я про що?!
Запала пауза.
— Пане Рейвах, — зрештою притишено мовила жінка, — не переймайтеся, я вас проведу, куди слід. За годину чекатиму на вас у приймальні клініки. Прошу, не баріться.
Поклавши слухавку, Ян нервово розсміявся. Заб’єш Гадюку, як же! Чому ж тоді всі настільки впевнені в його трагічній загибелі? Віра у бажане, не інакше… А навіщо Гадюці одразу ж по своєму загадковому воскресінні припекло його побачити — оце ще питання з питань! Невже, побувавши на приступці пекла, золотий змій поспішає тепер відкупитися неощадною доброчинністю?
Віра у бажане, тут-таки дорікнув собі Ян. Надія, проте, швидкоруч накинула на нього одяг і виштовхала з хати. Хоч і не мала на те жодних підстав.
Попід лікарнею було чепурно і гамірно; карети швидкої злагоджено шикувалися коло в’їзду, наче шляхетські екіпажі у розпал бального сезону. Поспішаючи вдовольнити свою допитливість, Ян прибув до Святого Йозефа надто рано й озирався тепер у пошуках загадкової провідниці до покоїв щойновоскреслих. Тої не було видно; однак з’ясувалося, що доля припасла Янові цілих два рандеву замість одного. Щойно він зайшов до приймальні, до нього хвацько рушила немолода, але енергійна дама, котру Ян зустрічав уже десь за подібних обставин. Ага, пані Міранда, цінителька прикметних трупних заціпенінь.
— Невже інспектор Цуг уже тут? — поцікавився Ян, приємно вражений таким метким правоохоронним реагуванням.
— Уже ні, — відказала Міранда, кинувши на нього несхвальний погляд. — Його щойно викликали до Срібних Рудень. Але він просив вам дещо передати.
Озирнувшись, Мартинова помічниця вклала Янові у долоню металевий предмет на колечку для ключів. Цифровий диктофон, здивовано відзначив ведучий. У відповідь на Янову розгублену гримасу, вона лише стенула плечима, мовляв, хтозна, які там справи у пана інспектора із «клятою агентурою», і, кивнувши на прощання, подалася геть.
Довго метикувати над несподіваною «передачею» ведучому не довелося. На стерильно-білому лікарняному обрії з’явилася гадюччина секретарка, яка асоціювалася в Яна хіба з перманентно квасним поглядом та несолодженою кавою. Невідомо чому, але бос довіряв їй важливі справи, як-от тепер — спілкування зі світом живих. Ну чи, принаймні, офіційно живих.
— Як же йому вдалося вціліти? — не зміг втриматися Ян. — Такий удар і е-е… шок, некрологи в новинах, а він…
— Міцний організм, — секретарка вдоволено усміхнулась, ніби гадюччина живучість була її професійним досягненням.
— Хайлендер… — глузливо пирхнув Ян.
Справді, Петро Величка навряд чи придався би на обкладинку журналу зі здорового способу життя. Банькатий, сіро-жовтий, він радше виглядав на охлялого зомбі, аж Янові захотілося пересвідчитись, чи не втрапили вони-таки на нульовий поверх, де відбувають свій останній стаціонар грошовиті мерці.
Настрій, проте, він мав діловий та рішучий. І, як завжди, невдоволений усім без винятку.
— Двері зачиніть! Поставали там! Ходіть сюди! Сядьте!
Таке було враження, що Гадюка намагається зі свого лікарняного ліжка керувати парадом. Чи, принаймні, школенням псів.
— Як здоров’я? — максимально співчутливо промимрив Ян.
— Не забивайте баки! — обурився Величка. — Не до вас тут із вашими жартами!
Ян знизав плечима. Або і справді його боса приклало сильніше ніж слід…
— Даруйте, це був замах? Є підозрювані?
— Ха! — зрадів Гадюка, озираючись на свою секретарку, яка ніжно підтикала йому простирадло. — Скажімо так, ми вирішили вийти з гри. А, коли нам чинитимуть перепони, ми пустимо собак по їхньому сліду. Не станемо ж ми і справді чекати, поки прийдуть і попросять! Пиляти горло! Канцелярським приладдям! Ха!
Гадюка хрипко захихотів, доки сміх його не перейшов у задушливе шипіння. Дісталося йому, очевидячки, хоч і не так міцно, як переконував Казимир.
— Ми маємо для вас пропозицію, пане Рейвах, — прохрипів Величка, — нахиліться сюди. Та не смикайтесь, як паралітик, чесне слово! Я старий і хворий і не покусаю вас, принаймні зараз! Ми маємо намір продати мережу радіостанцій, яка нам належить… Окрім, гм, радіо «Драйв».
Ян здивовано кліпнув, вловивши дивну, значущу інтонацію.
— «Драйв» ми хочемо затримати за собою. За нами. Ми маємо намір зробити співвласником вас, пане Рейвах. Ми бачили ваш бізнес-план, і знаємо, що ви зможете утримати станцію від банкрутства принаймні рік.
— А потім?
— А потім повернете свої акції. Якщо заробите прибуток, відкриєте свою станцію. Ви ж хочете цього, правда? — спокусливо заусміхався золотий змій.
Ян повільно випростався. Ну, правда. Тільки де ж ви бачили їстівний сир у розладнаних мишоловках?
Занурений у сомнамбулічні роздуми, Ян пропустив поворот до ліфта і ледь не наскочив на тітоньку, що везла лікарняним коридором возика із міцно сповитим хворим. «Що ви кажете?! — придушено мовила вона у притиснуту плечем слухавку. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва», після закриття браузера.