Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

— Та справдилося, холерне, — похмуро визнав Ян.

Після замаху на шибеника-шефа станція принишкла, як миша під віником, тож ніхто й не глянув на Яна, котрий, замість катуватись добором музики, замкнув свою фонотеку й подався пиячити. Іда привела приятеля до невеличкого генделика під життєствердним назвиськом R.I.P., «спочивай у спокої», себто, скорочення, котре, викарбовують, переважно, на надгробках. Попри заклики «впокоїтися», публіка галасувала, конкуруючи за радіопростір з потужним ревиськом «Аеросміт». І однак тут було затишно, хоча із тишею цей затишок не мав нічого спільного.

— П-піфія, — несхвально додав ведучий, — і вгадала ж, на мою голову…

— Я — вгадала? — розсміялася Іда Кролева, — та я знала це від самого початку!

Ян припинив гіпнотизувати зеленаве око вузького келишка.

— Тобто?

— Я давно знала, що Гадюка запропонує тобі станцію. Старому вже зле від високих частот, і він чекав лише на зручну нагоду здихатись докуки. До того ж, він, здається, збирається одружуватись.

— Ти звідки знаєш?

Циганка повела плечима.

— На картах розкинула.

Ян невесело усміхнувся, роздумуючи про те, що іще місяць тому він розцілував би пронозу-циганку й виконав би дикунський танок навколо стола. Тепер його не тішило ані нагле виповнення мрій, ані Гадюччине полюбовне щастя.

— І він іще вередує! — здивувалася ворожка. — Хіба ввічливо дарованому конику в зуби заглядати?

— Ну, Кассандро… — лукаво всміхнувся Ян, — а троянцям ти радила інакше!

Іда закопилила криваво-червоні губки, потім не втрималась, розсміялась і махнула заклично до кельнера, забринівши намистами, наче танцювальний бубон.

Через галас та дзенькіт Ян не відразу почув виклик телефону. Апарат, проте, напосідав, ледь не обірвавши власникові кишеню.

— Марічка? Що таке?

— Ян, ти де? Уже починається!

Той сторопів.

— Що починається? Апокаліпсис?

— Дурний ти! Показ! — Марічка замовкла на мить, інтонація її змінилася. — Так ти що, не знайшов запрошення, яке я тобі вчора лишила?

— Ні! Про що мова?

— Яа-аан! — простогнала та. — Просто посеред стола! Червоне! Велике! Як це можна було не помітити?!

«Щось не те з очима»… — злостиво сповістив з динаміків Стів Тайлер. Ян заткнув пальцем друге вухо.

— Та поясни нарешті, що відбувається!

— Показ нової колекції одягу, — зглянулася на брата Марічка. — Лея виставляється, розумієш? Її показ!

— І що? — Ян насилу згріб себе у жменю. — Чого ти вирішила, що я мушу там бути?

— Чого? А того! Тому що тут Мартин! Не знаю, але навряд чи він примчав сюди за модною спідницею!

Ян коротко зітхнув. Таки справді «починається».

— Кажи адресу.

Іда скептично спостерігала, як Ян підскочив, наче риба на пательні, намагаючись водночас втримати слухавку та напнути одяг. За хвилину від нього лишився хіба недопитий джин. «Живучи на краю, навіть не сподівайся встояти», — радісно виснував злодюга Тайлер. Іда піднесла склянку, ніби підтримуючи тост.

Марічка зустріла брата коло входу до показового павільйону і, підхопивши його під лікоть, зверхньо повідомила охоронцям, що він, мовляв, «зі мною».

— А ти тут велика цаца! — похвалив Ян.

— Я тут галерна рабиня! — зітхнула Марічка. — Ну, біжи. Піду знайду свого оператора… давай, зустрінемося після показу.

— Галерний раб, — виправив Ян, звертаючись до Маріччиної спини в елегантному мереживному піджаку. Швидко обернувшись, вона показала йому язичка.

Слід було якнайшвидше знайти Мартина, доки він не влаштував тут невтримне буйство закону. Ян роззирнувся й ледь не зашипів від злості. В передпокої купчилося кілька сотень шанувальників високої моди, пишнобарвних і вигадливих. Де вже відшукати щось у цьому царстві вишуканості?! Та легше знайти мідну монетку в драконовій скарбниці!

Тим часом розпорядники почали запрошувати публіку до зали — крутими сходами вниз, до старовинного льоху, де під готичними нервюрами було встановлено довгий подіум та софіти. Гамуючи напад паніки від скупчення народу, Ян відзначив, що антураж показової зали налаштовує радше на фінальне дефіле засуджених до страти, аніж на гламурне шоу. Нікого з модників, проте, це не спинило, і людська хвиля підхопила Яна, наче справного серфера, здійнявши його на вершечок глядацького амфітеатру. За якусь мить потужні софіти вихопили з пітьми злітну смугу високої моди, сповіщаючи про початок показу. І тут, нарешті, Янові вдалося розгледіти голену маківку свого друга — і, як на те, на протилежному боці «злітної смуги».

Янів шлях поміж модників на другий кінець зали нагадував торування зануреної в темряву ярмарки: гризня, віддавлені ноги, пір’я в ніс, шпильки — в бік, липучі блискітки з ніг до маківки. Вибравшись з глядацької маси, Ян обережно перестрибнув фотографів, що залягли коло краю подіуму, наче солдати в окопі та, наостанку, перечепившись через чийсь штатив, заледве не впав на руки зануреному в тяжку думу слідчому.

— Ти?! — підкинувся Мартин.

— А хто, Клава Шифер? — прошипів Ян. — Марічка казала, ти підбираєш собі нову спідницю…

— Спідниці у нас підбираєш ти. Підбираєш, і ховаєш від слідства!

— Угу. А слідство тим часом ховає панчішки. Чужої дружини. Під своєю канапою.

— Ах ти ж паскуда!

— Тсссс! — заворушилася темна тінь позаду. — Ну що ви, як діти?! Подивіться, який блузон!

Озирнувшись, Ян розгледів елегантного молодика в бузковому жабо та окулярах зірочкою. Слідчий натужно закахикав у кулак.

— Сідай, — буркнув Мартин, посуваючись, аби звільнити місце на лаві.

Ян войовниче пирхнув, але сів поряд.

— Я так і знав, що ти прийдеш. Відтоді як Сегал розповів мені про твої амурні пригоди, я не сумнівався ані секунди.

— Сегал тобі розповів? А що ти йому зробив? Почепив на дибу?

— Ну чого ж, — інспектор Цуг заусміхався, незряче дивлячись на подіум, — переконав. Ніхто не хоче сідати за облудні свідчення. Це ти один вважаєш, що тобі все можна.

— А я тобі не свідок!

— Правильно. Ти мені підозрюваний.

— Хто?! — вжахнувся Ян. — В чому?

— Та в усьому потрошку. Але — тсс. Дивись — який е-ее… блузон.

— Мартин! Ти що, сказився?!

— Тсс! — підтримав слідчого бузковий молодик. — Зараз вийде модельєр. Чарівна, правда? О!

«О!», — і собі подумав Ян. Давно він її не бачив, проте замість імунітету його серце, здається, розжилося кривавою виразкою, що судомить болем від кожного доторку. Чарівна, ага. Вогонь, замкнений в оксамиті, левиця в окладі жіночної вроди… Ковзнувши очима по завсідниках передніх лав, Лея спиняє погляд на них із Мартином. Короткий рух віями — впізнавання, посмішка… ні, насмішка.

— Ян?! Ян!

— Е?

— Давай вийдемо, — Мартин смикнув його за рукав, уриваючи транс.

Натовп завирував: здійнявся шум, оплески, манірний сміх. Ян дозволив слідчому виволокти себе із зали, підняти, спотикаючись, високими сходами та кинути на бенкетку в передпокої.

— Ну? — Мартин зазирнув йому в лице. — Викликати швидку?

— Та іди ти…

— Не так зразу, — глузливо заусміхався слідчий. — Так