Читати книгу - "Сини змієногої богині"

владу, – розгубилися, чого раніше за ними ніколи не спостерігалося і почали безладними натовпами відкочуватися до кордонів з Лідією. Скіфські фортеці одна за одною були захоплені мідійцями, але загалом війна між мідійцями і скіфами з перемінним успіхом тривала ще цілих п’ять років, аж доки скіфи не відійшли в Лідію. Тоді Мідія напала на Лідію, вимагаючи видати скіфів. Проте в Лідії були свої інтереси, бо вона теж хотіла захопити собі скіфські території, тож війна – але вже й за участю лідійців – спалахнула з новою силою. І тривала вона доти, доки за участю Вавилону не був укладений мир між сторонами, що ворогували. Володіння скіфів в Азії відійшли до Мідії та Лідії. Війна між Мідією і Лідією припинилася 28 травня 585 року – того дня відбулося сонячне затемнення. Злякавшись раптової пітьми, що настала серед білого дня, вороги розпочали мирні переговори. Всі щось тоді отримали, тільки скіфи та кіммерійці опинилися з порожніми руками. Якось так вийшло, що їм не зосталося навіть місця в Азії – вчорашнім непереможним владикам тієї Азії! І скіфам не лишилося нічого, як, усе втративши, повернутися туди, звідки вони колись прийшли в Азію – в степи Північного Причорномор’я! Завершення цитати з УРЕ (Т. 10. С. 22І)

«Наприкінці VII – на початку VI ст. до н. e. скіфи повернулися на Пн. Кавказ в степи Пн. Причорномор’я. В степах Пн. Причорномор’я С. утворили велике політоб’єднання Скіфію, до якої входили степові скіфські й нескіфські племена Лісостепу, підкорені С. З числа племен, які населяли С., згідно з Геродотом, власне С. – іранцями були насамперед степові кочовики-скотарі – т. зв. С. – царські і С.-кочовики, які жили на Схід від нижньої течії Дніпра. Осілі землеробсько-скотарські племена – т. зв. С.-землероби – жили в Лісостепу на Схід від Дніпра. У Лісостепу між Дністром і Дніпром локалізувалися т. зв. С.-орачі.

У С. панівну роль відігравали С.-кочовики. Залежне від них осіле населення сплачувало данину, брало участь у війнах на боці С., частково зберігаючи певну самостійність…»

Одне слово, як зазначає історик А. П. Смирнов, за «2500 років, що минули звідтоді, кількість версій не зменшилася… Більше того, гіпотез, мабуть, стало більше. Але ж походження – це не єдине питання, не єдина загадка в майже тисячолітній скіфській історії». І далі застерігає: «Але оскільки між вченими немає згоди… то нам доведеться зупинитися на спірних проблемах і викладати різні точки зору». Що автор «Синів змієногої богині» й зробив – себто виклав різні точки зору, а там час покаже (чи археологія), яка з них правдивіша. А можливо, крапки так ніколи й не буде поставлено (брак матеріалів), але одне назавжди залишиться достовірним: скіфи таки жили в Північному Причорномор’ї і таки створили там Велику Скіфію, що стала частиною і нашої слов’янської та української праісторії і культури.

Тож і мав (і – має!) рацію і слушність автор чудової книги про український степ – «В степи заповедной» – К. Сушко:

«…І ямник, і катакомбник, і зрубник, і кіммерієць, і скіф, і слов’янин (варто було б ще згадати печенігів та половців. – В. Ч.) – кожний із носіїв різних культур не зникав з арени історії, а передавав свою кров, свій досвід, свою віру, свою пам’ять спадкоємцям, і дійшла ця кров до нас. І досвід є у нас, і сила, а тому і віра, і пам’ять повинні бути.

Як же інакше? Тоді степ просто втратив би свій духовний смисл. Але коріння є. Глибоке коріння. Хай ішла якась там частина суспільства на схід (більше на захід) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди зоставалася на місці, на батьківщині своїх предків. Народ завжди збереже свою сутність і свою кров, яким би йменням ми його не називали».

«Британський» Геракл в українському брилі
Р. S. до другої частини

Колоритно-симпатичний наш бриль – воістину (і споконвіку!) український національний головний убір.

З прапрачасів!

І носили його, сплетеного із соломи (то фабричні були з інших матеріалів, а вже в наші дні і з капрону, а в ті часи лише із соломи – найдешевший підручний матеріал!), не тільки селяни, рибалки і пастухи-чабани, а й міщани, і школярі-спудеї, мандрівні філософи (згадаймо хоча б Григорія Савича Сковороду)… Та, Господи, хто тільки не носив бриля у позаминулі й минулі віки! Українця без вишиваної сорочки, без шароварів, свитки та бриля й не уявляли!

Всі його носили. А Іван Петрович Котляревський зодягнув у нашого бриля навіть римського бога Меркурія (покровителя торгівлі, купців і взагалі мандрівників)! Пригадуєте: «Меркурій низько поклонився, Перед Зевесом бриль ізняв».

Але то Котляревський, батько новітньої нашої літератури, як відомо, так перелицював на український лад Верґілієву «Енеїду», а ось що ви скажете про такий вельми дивний – як на перший погляд дивний – експонат Британського музею. Мова йде про червонофігурний килик (чашу для пиття, кухлик) з Аттики. Робота неабияка, відомого античного майстра Брига. Датується V ст. до н. е.

Так ось на тім кухлику-килику зображено Геракла.

І все б нічого (мало де не зображували грецького героя!), але ж