Читати книгу - "Зодчий із пекла"

— Зйомка була безперервною? — здивувався Кінчев.

— Ах, я забула попередити. Кирило казав, там якийсь прилад, він знімає дише тоді, як помітить хоч якийсь рух. Коли нікого немає — економний режим.

Якийсь час зображення здавалося застиглим, лише в пітьмі щось неясно зблискувало, потім почало розвиднюватися.

— Чудово… Коли почали знімати?

— Позавчора увечері. Він потихеньку встановив, а потім поїхав. А це ранок. Вчора.

На екрані спустилися вниз разом господиня та гостя — баронеса Монтаньоль. Ішли снідати й переговорювалися саме про меню. Кінчев повторив цей епізод, вдивляючись у фотогенічне обличчя синьйори Сандри. Персикова шкіра, витончені риси обличчя, чорні брови врозліт. Випещене темно-каштанове волосся… Вишукано-простий костюм… Шарм і лоск шляхетності й заможності, які не потребують, щоби їх зайвий раз підкреслювали. Поруч з баронесою Ольга починає здаватись ярмарковою циганкою.

Потім довгенько мили сходи нові прибиральниці, дві Тетяни, обидві жінки середнього віку — висока худа, мов жердина, Дука, мати охоронця Діми, та ще одна кума Тимофіївни — кругленька Семенова. Обидві в незручних для такої роботи спідницях «за коліно», у фартушках з оборками, в яскравих мохерових шапочках. Вони мовчки пихтіли, обережно переставляючи вниз яскраво-оранжеві відра. Іноді їхні рухи потрапяли в ритм із мелодіями, що линули приглушено, здалеку: то — «Під музику Вівальді», то «Весняний карнавал».

— Ви помітили? — прокоментувала їхнідії Ярижська. — Воду не міняли жодного разу! Ганчірки темні від бруду! В цивілізованих країнах миють не так.

— Угу… — недбало відгукнувся слідчий, не відриваючись від екрану, де саме з'явилась пані Ольга, одягнена перед виходом на вулицю — оторочена темно-коричневим хутром кругла шапка, з верхівки на плечі звисають два пухнасті хвости — наче в якогось Чингізхана, але їй личило, надавало ще пікантнішого вигляду, як і тіснуватий коротенький костюм-джерсі. Довго повчала при прислузі економку Надю, як працювати:

— Мені треба переломити це совкове ставлення до прибирання. У нас не можна абияк повозити туди-сюди шваброю — і все. Вимити кожен куток! Щодня! Вікна повинні бути прозорими, крани — блищати. Це вам не привокзальний туалет і не їдальня в ПТУ!

Тетяни тільки оглядалися, а Надя кивала.

Далі знову туди-сюди ходили ті ж самі особи: Ярижська, Щукіна, баронеса й товстий дизайнер Буруковський. Двічі поруч з киянином з’являвся худий хлопчина в темних окулярах. Сутулився, шия ховалася за піднятим комірцем куртки.

— Хто це?

Ольга Іванівна охоче пояснила:

— Помічник Валентина Буруковського. Його родич, здається, зведений брат. Досить невихована дитина. Він його вже вчив-вчив, а все марно.

— Як звуть?

— Брата? Кріс.

— А прізвище?

— Повірте, не цікавилась. Він тут рідко буває. Здебільшого виконує доручення Валентина. Ну, там поїдь, привези. Ми його майже не бачимо. І вчора лише на півгодини заскочив.

Тим часом на екрані починався вечір, увімкнули електрику, зображення стало трохи гіршим, почало відблискувати.

Енергійно й життєрадісно спустилася сходами Ярижська в тій самій монголо-татарській шапці та теплих чобітках.

— Ось, це моє алібі! — вигукнула реальна Ольга Володимирівна, що сиділа поруч без шапки. — Йду на прогулянку, подихати повітрям. Дивіться, що далі буде! Уважно дивіться!

Кінчев дивився дуже уважно.

Злодійкувато озираючись, нагору піднявся Микола Гапченко.

— Дивіться, як іде! Га? — пролунав іззаду голос Ярижського.

Віктор зупинив показ. Гапченко завмер з піднятою ногою та неприродно вивернутою назад головою.

— Підозріло йде, — відповів він спокійно. — А як там мій протеже, Цокотюха?

— Ну, він скоріше мій протеже, хе-хе, — Кирило Іванович умостився на дивані поруч зі слідчим. — У нас — все о’кей. Я його взяв, люба. — пояснив дружині. — Більше охоронців — і нам спокійніше. Тим більше — однокласник нашого шановного слідчого… Дивіться, що далі буде. Тут найцікавіше починається.

Кінчев натиснув кнопку play.Всі троє втупилися в екран.

Злякано озираючись, повільно зійшла нагору юна красуня-баронеса.

— Угу! — вигукнула пані Ольга, ніби впіймала свою прибиральницю на крадіжці срібної ложки.

Злодійкувато озираючись, нагору пройшов Валентин Буруковський.

— Ага! — значущо сказав Ярижський.

— Цікаво, — спокійно погодився Кінчев.

Швидким кроком наверх простувала й сама Ярижська, на ходу знімаючи хутряну ханську шапку. Обтрушувала з неї сніг просто на мармурові сходи.

— Ти — сама діловитість, люба, — не втримався від компліменту її чоловік. У відповідь вона лише кокетливо зітхнула.

Між тим екранна Ольга Володимирівна спустилася знову, цього разу з Буруковським. Обоє усміхалися, обговорювали паркет, навіть у цю прозаїчну розмову дизайнер примудрився вставити цитату:

— Що ми, пані Ольго? Ми — лише люди. Як сказано в Еклезіаста: «Все, що творить Бог, це назавжди. Не можна нічого додати до цього ані відняти». А творіння рук людських — далеко не вічні. Скільки неповторних палаців зникло з лиця Землі! І ми їх ніколи не побачимо! Від цієї думки справжнього поціновувача прекрасного огортає розпач… Праця реставратора — це подвиг людяності…

— Тому він і повинен бути якісним, — перервала його балаканину хазяйка.

— Чого ж ви хочете від сучасних матеріалів? — добродушно відповів Валентин. — А особняк — старий. Він повинен оберігати свої секрети. Подих своїх творців. А ми весь час спішимо, забуваємо, що мистецький твір часто незбагненними, сакральними нитками пов'язаний з автором. І з найвищим Творцем, Тим, Кого шанобливо пишемо тільки з великої літери. Хіба можуть це зрозуміти прості ремісники?

Цього разу перервав його дзвінок мобільного телефону.

— Прошу пробачення, — одразу вихопив його з кишені дизайнер. — Так… Я подумаю… Зрозумів… Я передзвоню. — Те, що він почув, сильно схвилювало Буруковського, проте він тут же скерував посмішку у бік пані Ольги. — Ох, ці мені несподівані новини! Карб цивілізації. Ніде не сховаєшся. Ви помітили, що завдяки мобільному зв'язкові ми стали менш вільними? Зв'язок зв'язує — ось горезвісний каламбур сучасності. Та не будемо засмучуватись, згадаємо Гілфорда: «Жити — означає мати проблеми. Вирішувати їх — означає інтелектуально зростати».

— Мене хвилює зараз лише паркет, повернула його