Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

темряві повз нього стугоніли довгі чорні складники поїзда. Всі вагони були пульманівські. Шторки на вікнах спущені. Світло пробивалося лише крізь вузенькі шпарини з нижнього краю темних вікон. Поїзд не гуркотів так, як по дорозі у зворотний бік, бо саме брався на Бойн-Фоллзький узвіз. Отож і їхав повільніше, ніж згори. Та все ж зашвидко, щоб скочити на приступку. І Скріпс пригадав, який він був мастак чіплятися на бакалійні фургони, коли ще бігав у коротких штанцях.

Довга чорна валка, пульманівських вагонів поминала Скріпса, що стояв обіч колії. Хто їде в тих вагонах? Американці, що наживають гроші, навіть коли й сплять? Матері? Батьки? Чи є серед них закохані? Чи, може, то європейці, представники занепалої цивілізації, до краю виснаженої війною?.. Цікаво б знати.

Промайнув останній вагон, і поїзд почав віддалятися. Скріпс дивився на задній червоний ліхтар, що поволі зникав у темряві, де тепер тихо кружляли сніжинки. Пташина під сорочкою заворушилася Скріпс рушив далі по шпалах. Він хотів, якщо зможе, добутися до Чікаго цієї ж ночі, щоб уже зранку взятися до діла. Пташина заворушилася знову. Вона вже трохи оклигала. Скріпс заспокійливо погладив її рукою. Пташина затихла. Скріпс подибав далі.

Зрештою, йому зовсім ні до чого забиватись аж у Чікаго. Є й інші місця. Що з того, що якийсь там Генрі Менкен назвав Чікаго літературною столицею Америки? Є ще Гранд-Рапідс. У Гранд-Рапідсі він міг би пристати до меблевого виробництва. Люди наживають там великі гроші. Гранд-рапідські меблі славляться скрізь, де вечорами прогулюються молодята, гомонячи про свої майбутні сімейні вогнища. Ось і тепер він згадав одну рекламу, що її бачив у Чікаго ще малим. Її показала йому мати, коли вони вдвох блукали босоніж там, де тепер, мабуть, розкинувся Луп, і жебрали біля кожних дверей. Мати любила дивитися, як весело спалахують лампочки на тій рекламі.

— Вони нагадують мені Сан-Мініато в моїй рідній Флоренції,— казала вона. — Поглянь на них, синку. Настане день, коли тамтешній симфонічний оркестр гратиме твою музику.

Скріпс годинами дивився на ту рекламу, поки мати спала, загорнувшись у стару шаль, там, де тепер, певно, стоїть готель «Блекстон», Реклама вражала його надзвичайно.

ФІРМА «ГАРТМЕН» ВЛАШТУЄ ВАМ РАЙСЬКЕ ГНІЗДЕЧКО

— обіцяла вона і спалахувала щораз іншим кольором. Спершу — ясним, сліпучо-білим. Це найдужче подобалося Скріпсові. Потім біле світло гасло і займалося приємне зелене. Далі — червоне. Однієї ночі, коли він лежав, скулившись біля теплого материного боку, і дивився, як спалахує та реклама, до них підійшов полісмен.

— Ану, забирайтеся звідси! — наказав він.

Атож у меблевій справі можна нажити чималі гроші, коли знати, як до неї приступитися. А він, Скріпс, знав усе те до найменших тонкощів. Тим-то й надумав осісти в Гранд-Рапідсі.

Пташина знову стрепенулася, тепер уже зраділо.

— А яку чудову позолочену клітку я змайструю тобі, моя гарнюня! — піднесено мовив Скріпс.

Пташина довірливо дзьобнула його. Скріпс сягнистою ходою попростував далі крізь заметіль. Колію почало замітати снігом. Зродившись з вітру десь віддалік, до Скріпса долинув індіанський бойовий поклик.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Де опинився Скріпс? Ідучи поночі в сніговії, він втратив відчуття часу й відстані. Вирушив він до Чікаго після того моторошного вечора, коли виявив, що його домівка вже не домівка. Чому пішла Люсі? Що сталося з Прусі? Він, Скріпс, того не знав. Та й не дуже хотів знати. Все те лишилося позаду. Тепер воно для нього не існувало. Він стояв по коліна в снігу перед залізничною станцією. На станційному будинку був великий напис:

ПЕТОСКІ

На платформі, навалені купою, закляклі й напівзаметені снігом, лежали кільканадцять оленів, що їх уполювали мисливці з півострова на півночі Мічігану, — тих оленів мали повантажити на поїзд. Скріпс знову прочитав напис. Невже це таки Петоскі?

У станційному будинку, за віконцем з дерев'яною затулкою, сидів чоловік і щось ніби вистукував. Він поглянув на Скріпса. Чи це не телеграфіст? Щось підказало Скріпсові, що так воно і є.

Він виліз із замету і підійшов до віконця. Чоловік за віконцем зосереджено стукотів телеграфним ключем.

— Ви телеграфіст? — запитав Скріпс.

— Так, сер, — озвався той. — Телеграфіст.

— Як дивовижно!

Телеграфіст підозріливо поглянув на нього. Та, зрештою, що йому до цього незнайомця?

— Важко працювати телеграфістом? — запитав Скріпс. Він хотів був одразу спитати, чи це справді Петоскі. Проте, не знаючи цієї великої північної частини Америки, вирішив бути чемним.

Телеграфіст зацікавлено підвів очі.

— А ви часом не з казки? — спитав він.

— Ні,— відповів Скріпс. — Не розумію, про що ви кажете.

— А навіщо ви носите з собою птаха? — спитав телеграфіст.

— Птаха? — перепитав Скріпс. — Якого птаха?

— Того, що у вас під сорочкою.

Скріпс розгубився. Що він за один, цей телеграфіст? І взагалі— які люди йдуть працювати телеграфістами? Такі, як композитори? Чи як художники? Чи як письменники? Чи, може, як оті, що пишуть реклами для американських тижневиків? Чи такі, як європейці, виснажені й спустошені війною, що змарнували свої найкращі літа? А що, як розказати цьому телеграфістові свою історію? Чи він зрозуміє?

— Я йшов додому, — почав Скріпс. — Поминув манселонську школу…

У мене в Манселоні є знайома дівчина, — сказав телеграфіст. — Може, ви знаєте її. Етель Енрайт.

Розповідати далі було марно. Отож він не буде розводитися. Скаже тільки головне. До того ж надворі люта холоднеча. Холодно стояти посеред платформи, по якій шугає вітер. Щось підказувало Скріпсові: розповідати далі не варто. Він подивився на оленів, що лежали купою, закляклі й холодні. Певне, й вони колись кохалися. Серед них були самці й самиці. Самці мали роги. Отак і можна їх розрізнити. З котами це куди важче. У Франції котів холостять, а коней ні. Далеко вона, та Франція…

— Мене покинула дружина, — зненацька мовив Скріпс.

— Воно й не дивно, коли ви блукаєте хтозна-де з птахом за пазухою, — сказав телеграфіст.

— Що це за містечко? — спитав Скріпс.

Мить духовного єднання між ними збігла в небуття. Насправді її і не було. Та могла бути. А тепер усе ні до чого. Даремно намагатися спинити те, що минуло. Що згинуло без вороття.

— Петоскі,— відповів телеграфіст.

— Дякую, — сказав Скріпс. Тоді повернувся й побрів у те мовчазне, безлюдне північне містечко. На щастя, він мав у кишені чотириста п'ятдесят доларів. Саме перед тим, як іти пиячити зі своєю половиною, він продав Джорджу Горасу Лорімерові одне оповідання. І чого він тоді взагалі пішов? До чого все те було?

Назустріч йому йшло двоє індіанців. Вони подивилися на Скріпса, але обличчя їхні не змінилися. Лишилися незворушні. Обидва зайшли в перукарню Маккарті.

РОЗДІЛ