Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

— Скоро до вас завітає моя бабця… Серафима… Вона прийде сватати вас… Я просив її. Не бійтеся, будь ласка!

Вона глянула мені прямо в очі.

— Ви маєте право відмовитися. Безглуздо так свататися. Але в селі заведено… Я гадав, так краще. Я вас не дам скривдити.

Сонце вже показало обід із-за зеленого небокраю. І враз на мокрій траві, наче на воді, пролягла рожевувата смуга. Загорлали півні мов оглашенні, з Гаврилового горба зірвалася зграйка птахів. Вони із збудженим гамором пронеслись над нами.

— А взагалі, усе де дурниці! — нараз випалив я. — Я тебе покохав. Покохав — та й годі. Прошу, виходь за мене заміж.

Вона покинула своє коромисло з відрами й ступнула вперед, і далі дивлячись мені прямо в очі. Я ніяк не міг визначити, які на колір ті очі; бачив чіткі лінії рота, брови, родимку на скроні, та все намагався вгадати колір її очей, немов це було дуже важливо. Вона підійшла та й припала до мене, мої руки зімкнулися на її спині. Це сталося само собою, так природно, ніби нічого іншого й не могло бути.

Я раптом відчув усю невимовну живу пругкість і ніжність, вуглуватість і тендітність її тіла. Вона мовчки пригорнулася до мене, і хоч була висока на зріст, голова її опинилася під моїм підборіддям, і я відчував крізь вовняну тканину чорної старенької латаної хустки запах її волосся. Воно пахло сухою конюшиною, яку було скошено три чи два дні тому і вона полежала під сонцем, вбираючи лугові пахощі.

Дівчина ніби віддавала себе під мою опіку. Без слів, наївно і відверто. Це була її відповідь. Мені стало солодко і страшно. Я несподівано відчув, що таке — відповідати за іншу людину. Я відчув це всім своїм єством, притиснувши руки до її гострих лопаток і вдихаючи запах волосся. Тепер вона довіку буде моєю долею, я довіку думатиму про неї. І завжди, навіть коли нас роз’єднає відстань, я почуватиму себе так, неначе вона стояла, довірливо пригорнувшись, вручивши мені своє життя…

І в цей пронизливий ранок я збагнув ще одну велику таємницю: навіть коли ти пройшов війну і спізнав близькість смерті, і силу фронтової дружби, і біль поранень, і багато чого іншого, ти не можеш бути мужчиною, аж поки не звідаєш почуття відповідальності за жінку.

— Антосю, — промовив я.

Я скористався іменем, яке їй дав батько. Украв його. Але тільки це ім’я могло передати все, що я відчував у цю хвилину…

Сходило сонце, вітер подужчав, стало чути шелестіння озимини.

— Антосю!

Вона підвела голову, ще раз пильно глянула мені в обличчя, ніби признаючи за свого, усміхнулася ледь-ледь, зовсім легенько, куточками великого рота, та й знов уткнулася у вилоги моєї шинелі.

2.

У нашому дворі сидів на призьбі небритий, густо зарослий щетиною Климар і точив ножі бруском: вузький, гострий з обох боків — для забою, і довгу фінку — для білування. Сталь вилискувала на сонці.

Буркан грівся на піску і нервово позирав на хазяїна. Звук металу, що доторкався до каменю — вжи! вжи! — багато про що говорив йому.

— Готуємося, начальнику! — сказав Климар сирим ранковим голосом. І засміявся: — Ги-ги-ги… А я вже похмелився!

Я по-ідіотськи всміхнувся у відповідь. Я почував себе таким щасливим, що ладен був усміхатися навіть людожерові. Від коміра шинелі линув тонкий конюшинний запах її волосся.

У хліві було чути бабине бубоніння. Вона заспокоювала Яшка. Перед смертю йому пощастило пізнати, який лагідний Серафимин голос.

День Семена-літопровідця передбачався погожий. Уже піднімалася від землі в струменях прогрітого повітря павутина, випрямилася красоля коло тину, що приникла була до землі. Я зайшов до хліва. Зірка побрела з сільською чередою доїдати останні трави на узліссях, кури никали по подвір’ю, і за дощаною перегородкою, у загінці, залишився тільки миршавий, довгоногий Яшко — баба Серафима чухала йому щетинистий зашийок.

— Нікого не було у Климаря? — спитав я Серафиму.

— Варвара забігала. Про щось розпитувала, — сказала баба.

Вона слухала, як Климар точить ножі.

— Бабцю, пора до Семеренкових, — сказав я.

— Тобі треба б справжню сваху, а чого бабу посилати?

— Бабцю, вони на вас чекають. — Я обережно одвів її від загінця. — Усе буде гаразд.

— Та куди вже краще, — сказала вона. — Убивці!

Вона кинула останній погляд на свого улюбленця. Для сторонньої людини, яка не розуміла селянського життя, поведінка Серафими видалася б дивною. Скільки вона виростила отих Яшків і всіх любила. І всіх оддавала під ніж… Але кожен з тих кабанців доживав до свого строку, нагулявши належні пуди сала. Смерть була закономірною, природною; а Яшко мав загинути передчасно — як жертва складної гри. Тож Серафима й страждала.

…Климар увійшов до хліва з цеберкою, повною окропу, і з порожнім відром, у якому побрязкувала алюмінієва кварта. До теплого духу гною в хліві домішувався густий сивушний перегар.

— Пальці не тремтять? — запитав я.

Він поставив відро і, нагнувшись до халяви, раптом витяг у напрямку до мене обидва ножі. Рух був швидкий, леза блиснули в мене коло шиї. Я мало не відскочив. На щастя, встиг побороти той інстинктивний рух. Климар не повинен думати, що я його боюсь.

Два жала застигли переді мною. Вони були непорушні, наче затиснуті в лещата.

— Що значить випити норму, — промовив Климар. — Ваша баба тямуща жінка… Не тремтять, еге ж?

Він сховав ножі за халяву і важко, незграбно переліз через загородку — мало ворини не поламав. Яшко вереснув, кинувся в протилежний куток і нажахано дивився звідти.

Крізь розчинені двері хліва було видно, як Серафима вийшла з хати й попрямувала до хвіртки. Вона не озирнулася. На ній була довоєнна парадна «плюшечка», трохи потерта, і довга червона спідниця, з-під якої виднілися розношені черевики, що вихлялися на худих, викривлених старістю ногах. Баба Серафима вирушала влаштовувати долю Івана Капелюха.

— Нічого кабанець, — сказав Климар, професіонально оцінюючи Яшка. — Щоправда, борзуватий… Кабанів — їх на дві групи поділяють: одні для сала, другі — для кавалерії. Жолудями не підгодовували?

— Жолуді в Шарому гаю, — відказав я. — А там, дивись, і самого на дуба підвісять замість жолудя.

— Ги-ги-ги, — закалатав у барило Климар. — Чував я, у вас тут бешкетують. «Яструбкові», звичайно, неприємно… Нас ось із Бурканом не займають. Правда, Буркан?

Пес натягнув мотузка і, здавлений мотузяним зашморгом-нашийником, захарчавши, зазирнув у хлів.

— Вам, «яструбкам», підкріплення треба просити, — промовив колій ніби ненароком, усе придивляючись до Яшка. — з райцентру! Малувато вас…

— Вистачить!

— Ага.

І, вигукнувши коротке «хек», колій метнувся у