Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

— Ге-ге-ге…

Яринка!.. Баба сьогодні в настрої, це її коронна розповідь. «Передрімаю трохи, поки Серафима частує гостя довжелезною розповіддю про трагічне життя Миколи та Яринки», — подумав я. Та й поринув у сон. Ніякий хірургічний будильник уже не міг мене розбудити… Я провалився, я летів кудись униз, наче викинутий в люка літака, аж поки нарешті не опинився на м’якій, зручній хмарині. Остання моя думка і турбота були про Попеленка. Чи ж устигне, чи проскоче?

Я прокинувся, коли у вікнах уже почало розвиднятися. Годин вісім проспав! Потягнувся до зброї — весь арсенал на місці. За перегородкою все ще світився каганець. Я визирнув у шпарину й угледів бабу Серафиму. Вона сиділа за дощаним, уже чисто прибраним столом і тримала перед собою товсту книжку. На печі лунали рівномірні звуки, там наче дрова пиляли… Климар сопів.

Я протер очі. Баба, сонно похитуючи головою, затято дивилася в книжку. Це була загорнута в газетку її улюблена книжка, яку вона дбайливо берегла, — «Боротьба світів» Уеллса. Я привіз роман колись іще до війни і докладно переказав бабці зміст. Серафима охоче слухала переказ різних серйозних книжок, а потім переповідала почуте старим сусідкам. «Боротьбу світів» баба вважала за священну книгу, щось на зразок біблії.

«Ось тут, голубоньки, геть усе викладено, — казала Серафима подругам, — як настане кінець світу за гріхи наші, як прилетять із планети Марс чорти на трьох ногах і пищатимуть тоненько та спалюватимуть людей вогненними ліхтариками…» В роки війни, в роки повітряних нальотів, прожекторів, зенітної стрілянини, десантів, нашестя гуркотливої техніки, Уеллса остаточно було зачислено до пророків. Старенькі аж ойкали, слухаючи Серафиму.

Отже, Серафима просиділа всю ніч над Уеллсом. Найдивовижнішим було те, що баба не знала грамоти. Вона і розписуватися не вміла: хрестик ставила.

У сінях, біля умивальника, в якому дзвякали крижинки, я запитав у Серафими:

— Що це ви «зачиталися»?

— А що? — запитала вона і стомлено зітхнула. — Ти мене за дурненьку маєш? Я одразу побачила, що він не з Білорусії. Каже, з Ханжонок, а сам говірки нашої толком не знає. Він бував там, але толком нічого не знає. Не до вподоби він мені, цей Климар, душогуб якийсь… Отож я й відсиділа, грішна, щоб ти поспав…

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви можете служити у контррозвідці!

Розумні Серафимині очиці-гудзики були смутні й тривожні. Її серце, яке вміщувало відразу дві любові — мудру бабину і самовіддану материнську, чуло біду. Я обняв Серафиму. До запаху шоколаду й нафталіну домішався тютюновий дух, яким просякло повітря нашої хати.

— Ти вже, синку, остерігайся, — промовила баба.

Розділ четвертий

1.

Надворі, хоч була ще рання година, вже розвиднілося. Вітер розігнав туманну каламуть. Пес Буркан, прив’язаний коло хліва, сердито прохрипів і загавкав, але потім, упізнавши мене, махнув хвостом. Він був мисливський пес, а не злий сторож.

Вітер зносив листя з вишень та акацій. Як там Попеленко? Непокоїтися ще було рано, проте я мерзлякувато зіщулився, вгадавши його «гвардію» а чорними брудними п’ятами, якій було відведено піл у кутку. Може, я даремно не пожалів «яструбка»?

Село почало прокидатися. Ранок настроював на тверезість, розважливість. Незабаром і Климар проспиться, хміль із нього вивітриться… Що ж робити, якщо Попеленко вчасно не повернеться? Аж тут я згадав про сватання! А нехай йому біс, треба ж послати Серафиму до Семеренкових! Ця подія постала в ранковому ясному й чіткому світлі. Сьогодні все моє життя мало змінитися. Ще вчора я жив із відчуттям майбутнього кохання, з відчуттям надії, чогось загадкового і прекрасного, що я ще мав пережити… Тепер це загадкове набуло реальних обрисів. А що як Антоніна скаже бабі «ні»? Гарбуза піднесе?

Я метнувся до баби.

— Бабцю Серафимо, давайте гарячої води — бритись… Допильнуйте Климаря. Налийте йому самогону, коли встане.

Я помчав до озимого клину. Сумніву не було, що й цього ранку Антоніна піде до криниці на узлісся. Переборе страх, візьме коромисло, двоє відер, поскладає в них увесь мізерний харч… Вона не зможе отак просто відмовитися від думки знайти сестру, повернути її. Вона звикла до цієї щоранкової надії.

Я біг вузькою стежкою, боячись запізнитися. Вітер поздував сіль інею, і озимина була чиста, яскраво-зелена. Удалині здіймався рожевуватою шапкою Гаврилів горб. Над селом темнів гребінь димків. Серце в мене аж калатало від бігу та хвилювання.

Я побачив її здалеку і зупинився. Вона поверталася від кринички жива й здорова. Ішла стежкою, опустивши голову, легко несучи коромисло з двома відрами уповні, не схлюпнувши й краплини і ступаючи по стежці, як по канату. Тоненька, у благенькому пальтечку, повбиваних чоботях та чорній хустці. Вона дивилася під ноги, замислившись, та невдовзі відчула чиюсь присутність і підвела очі.

Сонце вже підступило до обрію. Цього ясного дня воно ще до сходу освітило все довкола. На Гавриловій дорозі хвилювалися під вітром плакучі верби. По озимині ходили темні хвилі, вітер пригладжував руна. Мені здалося, що моє життя так ущільнилося, що ввійшло в цей ранок геть усе. Очікування Попеленка, передчуття сутички з бандитами, сусідство Климаря з двома ножами за халявою — усе теперішнє, і все, що було: фронт, міна-«жаба», перший бій — усе несподівано ввійшло в рамки одного ранку, і я стояв, пригнічений тягарем подій та переживань, що ніби злилися, і не мав сили зрушити з місця. Зараз мало вирішитися найважливіше у моєму житті, найголовніше…

Вона зняла з плеча коромисло — рух був гнучкий і дужий — і зупинилася супроти мене. У відрах хлюпала рожевувата вода. Антоніна поправила пасмо русявого волосся, що вибилося з-під чорної хустки. Вона не усміхалася, не відводила очей, просто поправляла волосся. Я зроду не бачив вродливішої дівчини. Я відчував, що й не побачу більше, бо, коли навіть вона стане ще кращою, оця гострота переживань, оця ущільненість часу не повториться.

— Доброго ранку, — промовив я. — Ви по воду ходили?

Вона нічого не відповіла на те безглузде запитання.

Дивилася прямо на мене.

— А я ось вийшов сюди…

Мені було страшно. Якби можна було відкласти цю розмову, я, мабуть, промимрив би що-небудь та й пішов собі. Але сонце збиралося виглянути з-за озимини, наставав клопіткий, тривожний день.

— Я не випадково сюди прийшов… Я завжди…

Е, та що я мимрив? Уже все одно — наважитися, як у холодну воду пірнути, тут важливо тільки від землі