Читати книгу - "Історик"

— Чому запахи стають сильніші, коли стемніє? — запитала я батька.

Мені було справді цікаво, до того ж це допомагало нам не обговорювати щось інше. Мені потрібен був час, щоб отямитися у такому місці, де багато світла й людей, і треба було, принаймні, не дивитися на руки батька, які тремтіли.

— Хіба? — запитав він мляво, але мені полегшало.

Я схопила його за руку, щоб вона не тремтіла, а батько накрив її своєю, так само мляво. Він був надто молодий, щоб старіти. На материку силуети гір, здавалося, у танці просувалися в саме море, нависали над берегом і бовваніли над нашим островом. Коли двадцять років по тому в цих прибережних скелях спалахнула громадянська війна, я заплющувала очі і згадувала їх, дивуючись. Я не могла уявити, що на їхніх схилах було досить людей, щоб воювати. Ті гори здавалися мені такими недоторканими і первісними, що не знали людської ноги, вони ніби були притулком занедбаних руїн, які охороняли монастирі на березі моря.

Розділ 19

— Коли Хелен Россі жбурнула книгу «Дракула» на стіл, вона думала, що ця книга була єдиною причиною наших суперечок. Я майже очікував, що всі присутні підведуться і вибіжать або хтось вигукне: «Ага!» — а потім накинеться й уб’є нас. Але, звичайно ж, нічого такого не сталося. Вона сиділа й дивилася на мене з тим самим виразом гіркої насолоди. Чи могла ця жінка, запитував я себе, маючи такий зв’язок із Россі й бажаючи помститися йому за свої наукові образи, сама поранити його й бути причиною його зникнення?

— Міс Россі, — сказав я спокійно, наскільки це в мене виходило, забираючи книгу зі стола й кладучи її назвою вниз біля свого портфеля, — ваша історія дуже незвичайна, мушу сказати, мені знадобиться якийсь час, щоб усе це усвідомити. Але я мушу сказати вам дещо дуже важливе, — я глибоко зітхнув, потім ще раз. — Я досить добре знаю професора Россі. Він був моїм науковим керівником два роки, ми годинами працювали разом і розмовляли. Упевнений, що ви, зустрівшись із ним, зрозумієте, що він набагато кращий і добріший, ніж ви собі уявляли. — Вона зробила рух, ніби хотіла заговорити, але я поспішив продовжити: — Річ у тому… Річ у тому, що ви, вочевидь, ще не знаєте, що професор Россі, ваш батько, зник.

Вона здивовано подивилась на мене. У її обличчі я не побачив хитрощів, саме сум’яття. Отже, ця новина була для неї несподіваною. Біль у моєму серці трохи ослаб.

— Що ви маєте на увазі? — різко запитала вона.

— Я хочу сказати, що три дні тому я розмовляв із ним, а наступного дня він зник. Зараз його шукає поліція. Він, як з’ясувалося, зник зі свого кабінету, можливо, його навіть поранили там, оскільки на його столі знайшли кров. — Я коротко розповів про те, що відбулося того вечора, починаючи з того, як приніс йому дивну маленьку книгу, але нічого не говорив про історії, розказані мені Россі.

Хелен поглянула на мене, насупившись від здивування:

— Це якийсь жарт, який ви вирішили випробувати на мені?

— Ні, у жодному разі, у мене й на думці такого не було. Я зовсім не спав і майже не їв з тієї миті, як це скоїлося.

— Поліція не знає, де він може бути?

— Ні, наскільки я можу стверджувати.

Раптом вона стала схожа на сварливу жінку.

— А ви?

Я затнувся:

— Можливо. Це довга історія, і вона, здається, з кожною годиною стає дедалі довшою.

— Стривайте, — вона пильно подивилася на мене, — коли ви вчора читали ті листи в бібліотеці, ви сказали, що вони якось пов’язані з людиною, яка зараз у біді. Ви мали на увазі Россі?

— Так.

— Яка в нього була проблема?

— Я не хочу наражати вас на небезпеку, сказавши навіть ту дещицю, що знаю.

— Ви пообіцяли мені відповісти на мої питання після того, як я відповім на ваші. — Якби в неї були блакитні очі, а не чорні, її обличчя тієї миті було б копією обличчя Россі. Я подумав про те, що вже помічав схожість: точне відображення англійської рішучості Россі в її румунській зовнішності, хоча міг так подумати через те, що вона назвала його своїм батьком. Але як вона могла бути його дочкою, якщо він уперто заперечував, що колись бував у Румунії? Принаймні, він сказав, що ніколи не був на острові Снагов. З іншого боку, він же залишив румунську брошуру серед своїх паперів. А зараз дівчина люто дивилась на мене, чого Россі ніколи не робив. — Занадто пізно говорити мені, щоб я не ставила питань. Як ці листи стосуються його зникнення?

— Я поки не впевнений. Але мені, можливо, знадобитися допомога експерта. Я не знаю, які відкриття ви зробили в процесі свого дослідження… — І знову вона суворо подивилась на мене, прикривши повіки. — Я переконаний: перш ніж Россі зник, він був упевнений, що йому загрожує небезпека.

Вона, здавалося, намагалася увібрати в себе всі мої слова, новини про батька, який весь цей час був для неї символом виклику.

— Яка небезпека?

І я раптом зважився. Россі просив мене не ділитися цією нездоровою історією з моїми колегами. Я цього і не робив, але зараз зненацька я міг здобути необхідну інформацію від експерта. Ця дівчина, напевно, знає стільки, на що в мене пішли б місяці. Можливо, вона мала рацію, стверджуючи, що знає значно більше, ніж Россі. Россі завжди підкреслював, що необхідно шукати допомоги експертів, і я зроблю це зараз. «Вибачте мені, — звернувся я подумки до сил добра, — якщо це зашкодить їй». До того ж це було логічно. Якщо вона справді його дочка, вона мала всі права знати його історію.

— Як ви ставитесь до Дракули?

— Як ставлюся? — перепитала вона. — Взагалі? Це моя помста, напевно. Вічна гіркота.

— Так, я розумію. Але більше він нічого для вас не значить?

— Що ви маєте на увазі?

Я не міг зрозуміти: вона уникає відповіді чи говорить чесно.

— Россі, — сказав я, все ще сумніваючись, — ваш батько був переконаний у тому, що Дракула все ще ходить по цій землі. — Вона втупилася в мене. — Що ви скажете на це? — запитав я. — Вам це не здається божевіллям? — я очікував, що вона розсміється, підведеться й піде, як вона це зробила в бібліотеці.

— Це смішно, — повільно відповіла Хелен Россі. — Я скажу вам,