read-books.club » Бойовики » У лісі-лісі темному 📚 - Українською

Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

227
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У лісі-лісі темному" автора Рут Веа. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 69
Перейти на сторінку:
class="p1">Увесь цей час події здавалися страхітливими, але дещо нереальними, частиною туманного, наркотичного й затяжного стану. Тепер усе здавалося занадто реалістичним.

24

Коли стукають знову, я не відповідаю. Лежу із заплющеними очима й слухаю у принесених мені навушниках радіостанцію «Бі-Бі-Сі Радіо 4». Намагаюся заблокувати програму «Полювання на вдалі покупки» про вигідний шопінг, проте щойно я здаюся і знімаю навушники, як їй на зміну починається вікторина.

Працівники лікарні не стукають, а навіть якщо й потарабанять для годиться, то відразу й заходять до кімнати.

Лише Ламарр стукає і чекає відповіді. Терпіти більше не можу її обличчя, оті добрі, спокійні та допитливо-улесливі запитання. Я не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, розумієте? Я нічого не приховую. Я просто Не. Бісова душа. Пам’ятаю.

Примружую очі, слухаючи голоси мильної опери «Лучники», щоб побачити, чи вона не пішла. Чую, як обережно відчиняються двері, ніби хтось намагається просунути голову.

— Лі? — хтось шепоче. — Тобто, вибач, Норо?

Миттєво випрямляю спину. Це Ніна.

— Ніно! — видираю навушники, хочу спустити ноги з ліжка, але чи то голова, чи то низький кров’яний тиск — і кімната починає стискатися і віддалятися, на мене накочує хвиля запаморочення.

— Гей, — долинає до мене звіддалік. — Обережно. Судячи з усього, тобі щойно вшили мозок.

— Я нормально, — відповідаю. Не впевнена, чи хочу її заспокоїти, чи себе. — Я нормально, я добре.

І ось нарешті я нормально. Хвиля запаморочення минає, я можу обійняти Ніну. Вдихаю її особливий запах: Жан-Поль Готьє та цигарки.

— Господи, як же я рада тебе бачити!

— Я теж дуже рада, — вона відступає назад, оглядаючи мене критично й водночас схвильовано. — Мушу визнати, коли сказали, що ти потрапила в аварію… Я… ой… З мене вистачило й одного шкільного друга в морі крові.

Я тремчу, вона потуплює очі.

— Дідько, вибач. Я… Це не те, що я…

— Я знаю, — ні, Ніні не бракує почуттів, аж ніяк, просто вона реагує і пережовує все інакше, ніж решта. Сарказм є її захистом у житті.

— Давай перефразую, я рада, що ти тут, — вона бере мою руку й цілує. Я розчулена до болю її пригніченим та ніжним виразом обличчя. — Хоча, мушу визнати, вигляд у тебе… — тихенько посміюється. — От дідько, мені необхідна цигарка. Думаєш помітять, якщо подимлю у вікно?

— Ніно, що, на біса, трапилося? — питаю, й досі притримуючи її руку. — Поліція тут, вони все розпитують. Джеймс мертвий, ти знала?

— Так, — відказує тихо Ніна. — Вони приїхали до будинку рано-вранці в неділю. Нічого прямо не казали, проте… Як пояснити? Така кількість людей не приїжджає задля забави. Усе стало зрозуміло після того, як почали знімати відбитки пальців та вивчати сліди пострілу.

— Що трапилося? Чому рушниця виявилася зарядженою?

— Як я це бачу, — голос звучав рівно й жорстко, — є два варіанти. Перший, — вона піднімає вказівний палець, — тітка Фло насправді тримає рушницю зі справжніми патронами. Проте, судячи з їхніх запитань, така версія малоймовірна.

— А другий?

— Хтось її зарядив.

Я й сама про це думала, проте почути таке від когось у маленькій ізольованій лікарняній кімнатці — справжній шок. Обидві сидимо мовчки, міркуючи над словами. В уяві блимають Томові фокуси з рушницею після стрілянини, один за одним спливають: як, чому, а що, якби…

— Як відреагувала Джес? — нарешті питаю, щоб хоч якось змінити тему. Ніна кривить гримасу.

— Точнісінько так, як можеш собі уявити, цілком у своєму репертуарі. Сорок п’ять хвилин істерики по телефону. Спочатку злилася, як чорт, що нас не відпускають, поки не дамо свідчення, потім хотіла приїхати, проте я не дозволила.

— Чому?

Вона на мене дивиться чи то зі співчуттям, чи то з недовірою.

— Ти жартуєш? З якої це клятої дивовижі вони вважають, що Джеймсова смерть — це вбивство? Невже тобі хотілося б, щоб твої найближчі та найдорожчі люди були в це втягнуті? Ні. Щастя, що Джес не має жодного стосунку до цього, і так має бути надалі. Я хочу, щоб вона трималася осторонь.

— Твоя правда, — я повалилася на ліжко, сіла, обійнявши коліна. Ніна сіла на стілець і взялася проглядати історію хвороби з німою цікавістю.

— Ти не проти?

— Не впевнена, що хочу, щоб ти знала деталі мого останнього випорожнення й решту проблем, — кажу їй.

— Пробач, професійна цікавість. Як голова? Кажуть, тобі добряче дісталося.

— Щось таке. Проте нічого, виборсаюся. Лише… У мене проблеми з пам’яттю, — тру пов’язку, так ніби намагаюся впорядкувати плутанину зображень. — Після того, як вибігла з будинку.

— Гм-м-м. Посттравматична амнезія. Зазвичай люди не пам’ятають якісь окремі моменти. Твоя схожа… Не знаю. Який проміжок не пам’ятаєш, як думаєш?

— Важко бути певною, оскільки, ой… Як я вже казала, я не пам’ятаю, — кажу й відчуваю, що голос стає злим, мене саму бісить моя дратівливість, проте Ніна не звертає уваги.

— Це може бути довгий проміжок, так?

— Слухай, я знаю, ти хочеш, як краще, — я масажую скроні. — Ми можемо про це не говорити? Увесь ранок просиділа з поліціянткою, намагалася згадати і, чесно, з мене досить. Усе марно. Коли силкуюся пригадати, змушую себе, то починаю нервуватися й вигадувати дурниці, переконуючи, що це правда.

— Гаразд, — кілька хвилин вона мовчить, потім додає. — Слухай, я розповіла їм про тебе та Джеймса. Сказала, що ви колись зустрічалися. Думаю, ти повинна про це знати. Хоча не могла передбачити, що розкажеш ти…

— Усе правильно. Не хочу нікому брехати. Я розповіла Ламарр, що ми були разом. Вона головний слідчий у справі…

— Я знаю, — Ніна обриває мене на півслові. — Вона з нами також говорила. Їй відомо, що ви розійшлися?

— Тобто?

— Ну, ця велика таємниця. ЗПСШ.[4] Чи як ти її називаєш.

— Востаннє кажу — не було жодних ЗПСШ.

— Добре, добре. Ти їй сказала?

— Ні, нічого такого не розповідала. А ти?

— Ні. Мені нема чого казати. Лише розповіла, що ви зустрічалися, а потім розійшлися.

— Так і є. Нема чого додати, — міцно стискаю губи.

— Справді? Гм, давай, поміркуймо, — вона починає перераховувати факти на пальцях. — Ви розходитеся, ти йдеш зі школи, рвеш контакти з усіма друзями й не спілкуєшся з ним упродовж десяти років. Нема чого додати?

— Нема про що говорити, — вперто їй повторюю, витріщившись на сплетені пальці, що обіймають коліна. Порізи темнішають і вкриваються струпами. Уже скоро вони загояться.

— Сіль у тому, — веде Ніна, — що Джеймс мертвий, а вони шукають мотив.

Підводжу погляд і дивлюся прямісінько їй в очі. Вона навіть не намагається ухилитися.

— Що ти сказала?

— А те, що я за тебе хвилююся.

— Ти хочеш сказати, я вбила

1 ... 45 46 47 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У лісі-лісі темному», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «У лісі-лісі темному» жанру - Бойовики:


Коментарі та відгуки (0) до книги "У лісі-лісі темному"