Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

— Усе буде гаразд? — голос рветься й ламається на останньому слові, я роблю великий пекучий ковток кави, намагаючись сховати власне лихо.

— Лікарі кажуть, що так, проте ми чекаємо на її родину, потім візьмуть до уваги її стан і приймуть рішення, чи готова вона це почути. Пробачте, я б воліла розповісти більше, проте не мені судити про стан її здоров’я.

— Звісно, розумію, — тупо кажу у відповідь. Від сліз, що засіли десь у горлянці, починає тріщати голова. Очі набираються вологи, я кліпаю зі злості, намагаючись її відігнати. — А Ніна, — нарешті витискаю. — Я можу її побачити?

— Ми й досі збираємо свідчення. Тільки-но завершимо, їй дозволять відвідати вас.

— Сьогодні?

— Сподіваюся, що сьогодні, так. Проте нам дуже, дуже допоможе, якщо ви зможете пригадати, що трапилося після того, як ви вибігли з будинку. Нам потрібна ваша версія, не чиясь. Ми хвилюємося, що після розмови з іншими… все переплутається.

Не можу впевнено стверджувати, що саме в неї на думці. Вона хвилюється, що я вдаю, ніби втратила пам’ять, щоб підлаштувати свою версію під іншу? Чи це вона просто хвилюється через мої спогади і те, що я можу ненавмисне видати за них чиюсь думку?

Я ж знаю, як легко це зробити.

Я роками «пам’ятала» вихідні з дитинства, де я каталася на віслюку. Те фото зі мною навіть стояло на коминковій поличці. Мені тоді було три чи чотири роки. Мій силует на тлі призахідного сонця й німб навколо волосся, залитого сонцем. Проте я пам’ятала вітер в обличчя, відблиск променів на хвилях, відчуття кусючої ковдри на стегнах. І лише в п’ятнадцять мама якось згадала, що то зовсім не я, а моя двоюрідна сестра Рейчел. Мене там навіть не було.

То про що йдеться? Хапай свої спогади, а потім дозволимо тобі поговорити з подругою?

— Я намагаюся згадати, — гірко їй відказую. — Повірте мені, я прагну пригадати дужче, ніж ви можете уявити. Немає сенсу не пускати до мене Ніну.

— Річ не в тім, — пояснює Ламарр. — Нам лише потрібна ваша версія подій. Повірте, це в жодному разі не покарання.

— Якщо я не можу побачити Ніну, то можна мені хоча б отримати свій одяг? Телефон? — я думаю про повідомлення та листи, що назбиралися за ці дні… А я ж не маю жодної можливості на них відповісти… Сьогодні понеділок — робочий день. Зі мною має зв’язатися редактор стосовно нового нарису. І мама, чи намагалася вона до мене додзвонитися? — Мені дуже потрібен телефон. Я обіцяю: жодних дзвінків людям, що були в будинку, обіцяю.

— Ой, — вона відказує, а обличчя набуває загадкового вигляду. — Це, власне, ще одна річ, про яку хотіла б у вас запитати. Ми хотіли би проглянути ваш телефон, якщо ваша ласка.

— Звісно ж, але можна мені його потім повернути?

— Так, але ми не можемо визначити місце його розташування.

Мене це дивує. Якщо він не у них, то де?

— Ви прихопили його із собою, коли вибігли з будинку? — запитала Ламарр.

Я намагаюся згадати. Упевнена, що ні. Мені взагалі здається, що я не знаю, де був телефон більшу частину дня.

— Я думаю, він був у машині Клер, — нарешті відповідаю. — Гадаю, я лишила його там, коли ми пішли стріляти.

Ламарр киває.

— Машину обнишпорили до крихти. Його там точно нема. Ми також цілком обшукали будинок.

— Може, десь на території комплексу?

— Ми пошукаємо, — вона щось собі занотовує. — Проте ми набирали, слухавки ніхто не взяв. Думаю, якби ви його там лишили, хтось би почув дзвінок.

— Він працює? — я здивована, що батарея й досі тримає заряд. Не пам’ятаю, коли востаннє його заряджала. — Ви кажете, що телефонували на мій номер? Звідки він вам відомий?

— Нам його дала лікар да Соуза, — коротко відказала поліціянтка. У мене пішло кілька хвилин, щоб зрозуміти, що це Ніна.

— І справді були гудки? — повільно питаю. — Не голосова пошта?

— Я… — вона зупиняється, намагаючись пригадати. — Я перевірю, проте так, я більш ніж упевнена, що були гудки.

— Якщо є сигнал, отже, він не в будинку. Там же нема сигналу.

Ламарр зводить брови і між її тоненькими ідеальними бровами з’являється смужка. Потім вона хитає головою.

— Ми залучили технічних фахівців, упевнена, скоро отримаємо точне місце розташування. Щойно отримаємо дані, вас буде повідомлено.

— Дякую, — кажу у відповідь, проте не наважуюся запитати, навіщо ж їм потрібен мій телефон?

Це так я дізнаюся, що починаю одужувати. Медсестри більше не заходять що дві години, щоб перевірити мій стан.

Я страшенно голодна. Реакція на обід, який подавали кілька годин тому, була лаконічною: це все? Ну це точнісінько так, як у літаку тобі подають дитячі обіди, і ти думаєш, невже комусь вистачає чайної ложечки гущі та сосиски завбільшки з мізинець. Це не їжа, це якась канапка в претензійно елітарному барі.

Мені нудно. Мені страшенно нудно. Більше не сплю годинами, мені нічого робити. Нема телефона. Нема ноутбука. Могла би писати, але без ноута та доступу до рукопису мені нічим зайнятися. Я сиджу і слухаю уривчасті коментарі радіопрограми «Полювання на вдалі покупки» із сусідньої палати. Жіночка стверджує, що через травму голови вона не може витримувати гучність більш ніж 20 на пульті. Про реставрацію меблів королеви Анни знаю більше, аніж будь-коли хотілося.

Це все мене починає дратувати. Але понад усе я налякана.

Коли хворієш, тебе часто накриває ефект фокусування. Я пам’ятаю це ще відтоді, коли нездужав дід і вже потроху слабшав. Тебе не захоплюють важливі речі. Світ починає крутитися довкола незначних дрібниць: те, як зав’язки сорочки тиснуть на ребра; біль у хребті; відчуття дотику руки. Мабуть, це ізольованість тебе паралізує. Зовнішній світ більше не має значення. І що дужче ти застряєш у тенетах хвороби, то меншає власний світ, аж поки він не обмежується лише диханням.

Проте у мене все інакше. Коли мене сюди привезли, все, що мало значення, — не померти. А вчора я хотіла лишень, щоб мені дали спокій, щоб мати змогу спати й зализувати рани. Але сьогодні мене потроху охоплює хвилювання.

Офіційно я не підозрювана. Чудово знаю з власного досвіду оповідок про злочини, що якби було навпаки, Ламарр мене би попередила, роз’яснила би права, а також порядок проведення допиту, і лише потім його розпочала б.

Проте вони ходять колами, намагаючись щось намацати. Вони не вважають смерть Джеймса нещасним випадком.

Я пам’ятаю слова, що пробилися крізь скло минулої ночі: «О Боже, отже, тепер ми шукаємо вбивцю?».