Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

11. А втім жорстоку й підступну вдачу навіть тоді не зміг приховати: жадібно споглядав тортури й страти ув’язнених; ночами, натягнувши перуку та довгу одіж, відвідував шинки й розпусники; пристрасно танцював і виспівував на сцені. Тиберій усе це легко дозволяв, сподіваючись так втихомирити його дику вдачу. Чутливий старий бачив його наскрізь, передбачаючи, що Гай живе на погибель собі й усіх, а він сам вигодовує змія для римського народу й Фаетона[334] для цілого світу.

12. Невдовзі Калігула одружився з Юнією Клавдиллою, донькою Марка Силана, дуже відомого чоловіка. Згодом отримав посаду авгура замість брата Друза, і ще перед інавгурацією його підвищили до сану понтифіка, що було яскравим свідченням побожності й вроджених якостей: адже двір Тиберія на той час втратив уже всі свої опори, Сеяна вже запідозрили в підступі й усунули, — так він мало-помалу й рухався до здійснення мрії успадкувати владу. 2. Аби ще більше укріпитися, коли Юнія померла в пологах, підмовив Еннію Невію, дружину Макрона, що тоді очолював когорти преторіанців, пообіцявши з нею одружитися, коли отримає владу, навіть дав їй про це клятву та письмове підтвердження. Завдяки їй втерся в довіру до Макрона, і як дехто вважає, підсипав Тиберієві отруту. Бідолаха ще дихав, коли той наказав стягнути з нього перстень, а запідозривши, що Тиберій не хоче його віддавати, кинув на нього подушку та власноруч перетиснув горло. Вільновідпущеника, що став свідком такої жорстокості та мимоволі закричав, наказав негайно розіп’яти. 3. І це не зовсім розходиться з правдою, оскільки деякі пишуть, що він згодом часто говорив якщо не про здійснене, то про замислене вбивство: постійно вихвалявся, згадуючи свої родинні стосунки, що якось увійшов з кинджалом у спальню до Тиберія, коли той спав, аби відімстити за смерть матері й братів, однак змилостивився й відкинувши зброю, вийшов. Тиберій же, довідавшись, не наважився ані відкрити справу, ані покарати його.

13. Так здобувши владу, сповнив надії римського народу, чи навіть, скажу, всього людського роду, оскільки був найбажанішим правителем для більшості жителів провінцій та воїнів. Багато хто знав його ще з юності, а весь міський простолюд пам’ятав його батька Германіка й жалів їх згасаючий рід. Тож коли він вибрався з Мізену, то незважаючи на те, що сам він був у журбі та супроводжував труну Тиберія, все ж зустрічав його густий та галасливий натовп із жертовниками, жертвами та факелами, із добрими побажаннями, називаючи його “зіркою”, “ціплятком”, “дитям” та “вихованцем”.

14. Коли ж він увійшов у місто, за постановою сенату й за підтримки юрби, що увірвалася в курію, йому одразу ж віддали в руки всю законодавчу й судову владу[335] — незважаючи навіть на волю Тиберія, адже він у заповіті призначив співспадкоємцем ще іншого свого малолітнього внука. Усе це стало причиною великих загальних веселощів і говорять, що за три наступні місяці було вбито понад сто шістдесят тисяч жертовних тварин. 2. Коли ж кілька днів опісля перебрався на ближні острови Кампанії, то складали присяги за його щасливе повернення, і ніхто не пропускав найменшої можливості висловити тривогу за його здоров’я і турботу про його безпеку. Коли ж він захворів, багато люду ночувало на Палатині, а були навіть такі, що заприсягнися битися на смерть за здоров’я недужого, або й виставляли таблиці з написами[336], що віддадуть за нього своє життя. 3. Незмірну любов громадян помножувала поважна прихильність іноземців. Адже Артабан, парфійський цар, що завжди висловлював свою ненависть та вороже ставлення до Тиберія, прагнув дружніх стосунків з його наступником, вийшов на переговори з консульським посланцем і, перейшовши Євфрат, склав почесті римським орлам, знаменам та зображенням цезарів.

15. Сам він усілякими засобами розпалював любов людей до себе. Влаштувавши пишний похорон, оплакавши Тиберія й виголосивши слізну похвальну промову перед народними зборами, тут же поспіхом вирушив у Пандатерію та на Понтійські острови, аби перенести прах матері й брата. Подався в дорогу якраз у сильну бурю, аби якомога більше вихвалити свою побожність: наблизився до праху з усіма почестями, власноруч помістивши його в урни[337]. З такою ж театральною пишністю доправив їх в Остію — на біремі, із знаменом на кормі, звідти — й у Рим, вгору по Тибру, а там найзнатніші вершники на двох ношах внесли їх у Мавзолей у полуденний велелюдний час. Призначив правити щорічні поминальні обряди, а також ігрища на честь матері, під час яких на одній з колісниць везли її зображення. 2. А на честь свого батька місяць вересень назвав Германіком. Невдовзі однією постановою сенату надав своїй бабусі Антонії одразу всі почесті, які колись посідала Лівія Августа; батькового брата, Клавдія, що до того часу був римським вершником, взяв собі за колегу в консулаті; всиновив брата Тиберія саме в той день, коли він прийняв чоловічу тогу, надавши йому титул Голови юнацтва[338]. 3. А щодо своїх сестер, то постановив, аби до кожної клятви додавали: “Ані самого себе, ані своїх дітей не шаную більше, аніж Гая та його сестер”; а також щодо консульських пропозицій[339]: “Нехай успіх та щастя сприяє Гаєві Цезарю та його сестрам”. 4. Таку ж популярність завоював, звільнивши засуджених та засланих; проголосив амністію для всіх звинувачень, що залишилися від попередників; усі документи, що стосувалися справ матері та братів, аби згодом не залишилося ніякого страху для колишніх інформаторів чи свідків, приніс на форум та спалив, попередньо відкрито прикликавши богів у свідки, що ніколи ані не читав їх, ані навіть не торкався. Не прийняв навіть записки про замах на його життя, оскільки стверджував, що нічого такого не зробив, щоб викликати ненависть, і тому відмовлявся нашорошувати вуха й слухати доноси.

16. Спінтріїв[340], що жахали своєю розпустою, вигнав із міста — заледве його вблагали не топити їх у морі. Твори Тита Лабієна, Корда Кремута[341], Кассія Севера, що їх заборонив сенат, дозволив знову ввести в обіг та читати: оскільки найбільше вболівав за те, щоб усі факти дійшли до нащадків. Відновив публікацію[342] звітів про стан держави, що започаткував Август, а припинив Тиберій. 2. Посадовцям надав необмежену судову владу, що дозволяла їм ухвалювати рішення, навіть не звертаючись особисто до нього. Строго й ретельно переглядав списки