Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Герман усміхнувся, його чоботи гупали по бетону.

— Ага, торговий рай, — відповів він, кивнувши на стіну. Тепер — наша фортеця. Адаптувались.

Вони пройшли повз групу бійців у сірих куртках, що гуділи над розстеленою картою, їхні голоси були різкими, але зосередженими. Максим помітив, як один із них — молодий, із перев’язаною рукою — впевнено креслив маршрут, а інший кивав. У їхніх очах горіла рішучість — Цитадель трималась на таких.

Коридор вивів їх у відкритий простір — колись центральний зал торгового центру, а тепер командний пункт. Скляні вітрини давно розбиті, замість них — барикади й столи, завалені зброєю й раціями. У центрі гудів натовп — бійці, механіки, стратеги, — їхні голоси зливались у густий гул наказів і планів. Над усім висіла вивіска "Кава та Булки", іржава й крива, — єдиний натяк на минуле.

Максим зупинився, його очі обшукали зал.

— Щось змінилося у Цитаделі, так? — кинув він, голос низький, але з ноткою інтересу.

Герман кивнув, його постава випрямилась.

— Трохи є, можу зробити єкскурсію.

Незабаром коридор вивів їх у відкритий простір — колись тут гуділи магазини й кафе, а тепер центральний зал став серцем оперативного штабу Цитаделі. Барикади з металу й мішків замінили вітрини, столи завалені картами й раціями, а над усім висіла іржава вивіска "Кава та Булки" — мовчазний свідок минулого. Гул голосів — накази, суперечки, стукіт інструментів — відлунював від стін, вкритих тріщинами й графіті.

Максим зупинився, його очі обшукали зал.

— Скільки разів не був у Цитаделі, завжди дивуюсь вашій інфраструктурі, — буркнув він, голос низький, із ноткою цинізму. — Нижні поверхи — це щось. Світ у світі, прямо як ти казав.

Герман тихо засміявся, кивнувши.

— Стараємось тримати все в купі, — відповів він, його тон був спокійним, але гордим. — Кожен рівень — своя роль, усі працюють на одне.

Максим озирнувся — у кутку бійці гуділи над картою, креслили маршрути, ближче до центру майстер лаяв помічника, гнучи бронепластину. Порядок серед хаосу — це вражало, навіть його, чужака з Форту.

— Ваша організація — це щось, — кинув він, цинізм у голосі поступився повагою. — Тримати життя в такому бардаку — це треба вміти.

Герман усміхнувся, його очі блиснули гордістю.

— У Цитаделі ми виживаємо разом, — сказав він, киваючи на людей навколо. — Свої правила, своя сила. Тут кожен знає, за що бореться.

Максим відчув, як тривога, що гризла його з тунелів, відступає. Цитадель була не просто базою — вона дихала, боролась, жила. Герман глянув на нього, його погляд став вивчаючим.

— А що, не думав перебратися з Форту до Цитаделі? — кинув він раптово. — Такий боєць, як ти, Чорній Мітці б знадобився.

Максим завмер, його рука мимоволі стиснулась у кулак. Пропозиція вдарила — приємно, але важко. Він хмикнув, глянувши в бік.

— Ми вже говорили про це, — буркнув він, голос став тихішим, але твердішим. — Форт — це мій дім, там друзі. Але в Цитаделі… можливостей справді багато. Може, я й був би тут корисніший.

Герман кивнув, його усмішка стала м’якшою — він розумів, що вибір не з легких.

— Ясно, — відповів він, кладучи руку на плече Максима. — Але пам’ятай: тут ти не сам. Якщо надумаєш, допоможу влитись.

Максим хмикнув, відчуваючи тепло в грудях — Герман був не просто напарником, а другом, який не тисне. Вони рушили далі, до п’ятиповерхового приміщення попереду. Скляна стіна, що колись пропускала сонце, тепер віддзеркалювала темряву вечора — дощ скінчився, а час у метро розтягнувся в вічність. Тьмяні лампи заливали простір штучним світлом, голоси людей гуділи луною між поверхами.

Герман вів його вперед, його постава випрямилась, гордість за Цитадель проступала в кожному слові.

— Перший поверх, — почав він, киваючи вниз, — база Чорної Мітки й Стражів. Тут наші кращі бійці, тренування, рішення по внутрішніх справах. Основа всього.

Вони піднялись на другий поверх, сходи гуділи під чоботами, запах оливи й металу різав ніс.

— Другий — інженерний центр, — продовжив Герман. — Механіки, майстри, модернізація. Без них Цитадель давно б заглохла.

Максим слухав, його очі ковзали по стінах — іржа, графіті, сліди куль. Пустота гризла все, але тут вона програвала. Вони піднялись на третій поверх, і Герман указав угору.

— Четвертий — адміністративний, — сказав він. — Плани, наради, кабінети командирів. Тут усе координуємо — з Фортам, з іншими. Операції народжуються там.

Максим кивнув, уявляючи напружені збори, де кожен хибний крок — чиясь смерть. Герман глянув на верхній рівень.

— А п’ятий — медичний центр і склади, — закінчив він. — Лікуємо бійців, тримаємо запаси. Без цього ніяк.

Максим озирнувся, вдихаючи повітря, густе від пилу й металу. Зал гудів — бійці сперечались над столом, майстер гримнув молотком по броні. Єдність і готовність відчувались у кожному русі.

— Серце Цитаделі, так? — кинув він, голос низький, але з цікавістю.