Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

хотів зробити кар’єру, не насмілився б іти по сліду езотеричної гіпотези. Це означало б: не знайти відповіді на запитання, загнати в глухий кут розслідування та заплямувати свою репутацію. До того ж жоден керівник чи начальник на дав би згоди на таке розслідування, адже таким чином він міг би втратити свій авторитет і владу. Утім існував і людський фактор, природне небажання говорити на певні теми. Можливо, ішлося про страх, що таке може статися насправді. Ось чому цю гіпотезу завжди відкидали. І це було помилкою. Однак віцеквестор наразі відчував достатньо влади, аби щось змінити, а тому погоджувався з керівництвом:

— Поділяю ваше хвилювання, синьйори. Запевняю вас, ми вживатимемо всіх необхідних заходів і будемо уважними.

Квестор підвівся з-за столу й підійшов до вікна. Надворі насувалася гроза. Далеко на небокраї нічне небо спалахувало блискавками, попереджаючи місто про те, що скоро почнеться дощ.

— У нас є ДНК монстра. Тож зосередьмося на ньому. Впіймаймо вбивцю закоханих і забудьмо всю цю історію.

Креспі відчув потребу втрутитися:

— Ми перевірили всіх злочинців, котрих раніше притягували до відповідальності за злочини на сексуальному ґрунті та через агресію. Можемо взяти в усіх слину для аналізу. Проводимо пересічний аналіз генетичних профілів, сподіваючись знайти збіг. Однак швидких результатів цієї операції чекати не доводиться.

Квестор ударив долонею об стіну:

— А треба до дідька швидко! Інакше ця операція коштуватиме нам мільйони євро. Ідеться про понад двадцять випадків лише в Римі й тільки протягом останнього року!

Найчастіше здійснювали злочини на сексуальному ґрунті, хоча їх кількість тримали в секреті, щоб якомусь ідіотові на спало на думку, що й він вийде сухим з води.

— Якщо я не помиляюся, ДНК, знайдене на сорочці в автівці двох перших закоханих, підтвердило тільки те, що ми маємо справу з особою чоловічої статі, — сказав службовець міністерства, підбивши підсумок. — Ніяких генетичних аномалій, що могли б наштовхнути на думку про певний тип особи, чи не так?

— Саме так, — визнав Креспі. Однак усім присутнім було добре відомо, що італійська поліція зберігає дані лише тих осіб, що мали на рахунку злочини, під час розслідування яких виникла необхідність у проведенні аналізу ДНК, щоб визначити винуватця. У решти злочинців під час арешту лише брали відбитки пальців. — Донині пошук на дав результатів.

Усі повернулися до обговорення певних даних слідства, а Моро далі розмірковував про тінь, яку побачив на стіні у схованці квартири Астольфі. Про чоловіка з вовчою головою нікому з присутніх говорити не хотів. Подумав про химерну скульптуру з кісток тварин, зроблену судмедекспертом, — хтозна, скільки терпіння знадобилося йому, щоб її виготовити. Через це, якби ішлося лише про вбивцю закоханих пар, Моро, можливо, почувався б спокійніше. Однак навколо справи римського монстра крутилося щось значно страшніше.

Щось таке, про що ніхто не бажав чути.

Баттіста Ерріаґа стояв біля вікна свого скромного готельного номера з фотографією в руці. Спалахи блискавок неминучої грози на мить освітили зображення скульптури з кісток, знайденої у квартирі Астольфі.

На ліжку на секунду окреслилася тека з матеріалами справи римського монстра, що його «приятель» Томмазо Оґі передав йому на його прохання. У ній містилася також конфіденційна інформація.

Ерріаґа тривожився.

На першому рівні таємниці стояв соляний хлопчик. На другому — чоловік з вовчою головою. Однак для того, щоб досягти третього, слідчі мусили збагнути сенс перших двох.

Баттіста намагався заспокоїтися. «Цього не станеться», — переконував він самого себе. Але в його голові надалі лунав голос Міна, його приятеля-здорованя, що повторював без упину: поліція за крок від розгадки, і це дуже небезпечно. Роками мудрий Мін займав ту частину його свідомості, що віщувала найсумніші сценарії. Тієї самої частини його мозку, якою Баттіста систематично нехтував у молодості. А тому тепер він почувався зобов’язаним прислухатися до власних страхів.

Виходячи з документації, зібраної в теці, у слідчих було зовсім мало даних. Був ДНК убивці, однак наявністю його він не переймався: щоб спіймати монстра, науки забракло б, а в поліціянтів забракло б уяви, щоб поглянути за межі очевидного.

Отже, непокоїв його тільки езотеричний символ, який укотре з’явився на місці кривавого злочину. «Вони зупиняться й не підуть далі, як то вже було раніше», — сказав він сам собі. Адже навіть якщо вони розкриють правду, вони не готові її визнати.

Справжнім ускладненням був віцеквестор Моро. Зважаючи на його впертість, він би не зупинився, поки не дійшов до самого кінця цієї історії.

Чоловік з вовчою головою.

Ерріаґа не міг допустити, щоб той езотеричний символ розгадали. Та поки надворі насувався дощ, його охопило недобре передчуття.

Що трапиться, якщо воно таки справдиться?

11

Офіційно інституту Кроппа не існувало.

«Отже, ідеться про якийсь таємничий заклад, куди звозили дітей, які когось убили. Ніхто не називав би їх убивцями, попри те що саме це було їхньою справжньою натурою», — міркував Маркус.

«Жив, ніби в казці… Однак не міг з неї вибратися», — так описав цей психіатричний заклад для неповнолітніх Нікола Ґаві.

Про нього не було ані найменшої згадки в жодному із джерел. Ні адреси, ні бодай якогось натяку в інтернеті, де завжди можна було відшукати бодай щось, схоже на особливо конфіденційну інформацію.

У мережі знайшов він зовсім мало даних і про Джозефа Кроппа, лікаря австрійського походження, який задумав і створив той заклад для перевиховання дітей, котрі заплямували себе страшними злочинами, серйозність яких нерідко не усвідомлювали.

Кроппа описували як автора низки публікацій щодо усвідомлення та переживання почуття провини в дитячому віці та щодо схильності до злочинності в підлітків. Однак нічого іншого — ні біографічних даних, ні його професійного резюме.

Єдине, що Маркус знайшов в одній статті, — це те, що її автор високо оцінював виховну роль казок.

Пенітенціарій був переконаний: причиною такої прихованості було бажання захистити особисті інтереси маленьких гостей інституту. Гнила вдача певних людей могла поставити під загрозу будь-яку можливість їхнього виправлення. Однак цілком тримати цей заклад під секретом було б неможливо. У нього, без сумніву, були постачальники, а тому мали б знайтися фінансові документи, які підтверджували б таку господарську діяльність. До того ж там повинен був працювати якийсь штат, офіційно прийнятий на роботу, що отримував зарплату. Отже, єдиним логічним поясненням могло бути те, що офіційно заклад існував під іншою вивіскою, що не впадала в око пересічним громадянам.

Таким чином пенітенціарій наткнувся на «Центр допомоги дитинству “Гамельн”».

Назву запозичили з