Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Коли він нарешті перерізав хижачці горло й обоє витягли гарпун з її пащі, то на сталевій поверхні побачили глибокі свіжі подряпини.

Вони відтягли рибину на берег, Кворрел відрізав їй голову і шматком дерева розтулив щелепи. Нижня щелепа, яка зазвичай виступає за верхню, була тепер майже на рівні з нею та здивовано розчахнута. Звідтіля виглядала батарея гострих, як бритва, зубів, припасованих так тісно, унапуск, наче дранка на даху. Навіть на язиці були ледь помітні ряди гострих, загнутих назад зубів, а спереду випиналися ще й два велетенські ікла — отруйні, як у змії.

Хоча рибина важила більше десяти фунтів, у довжину мала лише чотири фути — суцільний сріблястий панцир м’язів і твердого м’яса.

— Ми більше не полюватимемо на куд105, — сказав Кворрел. — Якби не ви, то я, напевно, не менше місяця провалявся б у госпіталі й уже точно доживав би з покаліченим обличчям. Це було так по-дурному з мого боку… Зазвичай вони відпливають, коли до них наближаються люди — завжди так роблять. Баракуди такі самі полохливі, як і всі риби. Тож хай вас не лякають ці зуби, — додав. — Більше ви їх не побачите.

— Сподіваюся, — зітхнув Бонд. — У мене нема запасного обличчя.

До кінця тижня Бонд добряче засмаг та підкачав м’язи: тіло його стало твердим, наче камінь. Зменшив число сигарет, які випалював, до десяти на день і «зав’язав» із випивкою. Міг проплисти дві милі, не втомлюючись; рука його зовсім зажила, й увесь тягар великого міста злетів із нього.

Кворрел був ним задоволений.

— Тепер ви готові до острова Сюрпризів, капітане, — сказав. — Не хотів би я опинитися на місці тієї риби, яка спробує вас з’їсти.

Коли на восьмий день вони повернулись увечері у свій будиночок, на них уже чекав Стренґвейз.

— У мене для вас хороша новина, Бонде, — почав. — Із вашим другом Феліксом Лейтером усе буде в порядку. Принаймні, тепер він не помре. Йому змушені були ампутувати залишки руки та ноги. Тепер спеціалісти з пластичної хірургії взялися за реконструкцію його обличчя. Вчора мені телефонували з Сент-Пітерсберга. Вочевидь, Лейтер наполіг на тому, щоб повідомити новину вам: це було перше, про що він подумав, щойно зміг узагалі міркувати. Прохав переказати, як йому шкода, що він не з вами, і просив не ризикувати — принаймні не так, як він.

Серце Бонда сповнилося радістю. Він глянув у вікно.

— Перекажіть йому, щоби швидше одужував, — мовив коротко. — І ще скажіть, що мені його дуже не вистачає.

І знову перевів погляд на Стренґвейза.

— То як там щодо спорядження? Усе в порядку?

— Я придбав усе необхідне, — озвався Стренґвейз. — Яхта «Секатур» завтра бере курс на острів Сюрпризів. Після залагодження митних формальностей у порту Марія вона уже ввечері кине якір біля острова. На борту її — сам «Містер Біґ»: це вдруге, що він сюди прибуває. А ще з ним — жінка. Згідно з даними ЦРУ, дівчину звати Солітер. Чи відомо вам щось про неї?

— Не надто багато, — проказав Бонд. — Однак я б хотів вирвати її з лабет «Біґа». Вона не належить до його команди.

— Мадемуазель згорьована, — зауважив романтичний Стренґвейз. — Кажуть, там є на що поглянути. ЦРУ стверджує, що вона — справжня красуня.

Але Бонд, не дослухавши його, вийшов на веранду, начебто милуючись зорями. Ще ніколи в житті не було так багато поставлено на кін. Таємниця скарбу, необхідність знищення небезпечного злочинця, спроба ліквідації комуністичної шпигунської мережі та обрубання щупалець «СМЕРШу» — жорстокої машини, з якою у Бонда були власні порахунки... І в кінці усього цього — Солітер — його головний приз!

Зірки про щось сигналізували йому загадковою світловою азбукою Морзе, але Бонд не мав до неї ключа.

«Бо Дезерт»106

Після вечері Стренґвейз пішов до себе, домовившись, що зустрінуться на світанку. Він залишив Бондові нову купу книг та брошур про акул і баракуд, а Бонд усе це переглянув з неабияким інтересом. Прочитане мало що додало до практичних знань Кворрела. Усю цю літературу створили науковці, котрі описували в основному випадки, що сталися на Тихому океані, де будь-яке тіло, що мелькало в прибережних водах, неминуче привертало увагу допитливих риб.

Однак панувала усталена думка, що небезпека для підводних плавців із відповідним оснащенням набагато менша, ніж для тих, хто перебуває у верхніх шарах води. Утім, і ті, й ті могли зазнати нападу сімейства акул, якщо вони були збуджені, зачувши у воді запах крові чи плавця або ж вібрацію водної поверхні, яку продукує поранений. Однак, як дізнався Бонд, їх можна було налякати голос­ними звуками у воді — ба навіть просто окриком, і тоді акули, якщо їх ще й переслідують, просто рятуються втечею.

Згідно з дослідженнями Американської морської лабораторії, найефективнішим засобом для відлякування акул виявилася сполука ацетату міді та барвника чорного нігрозину, і такі «коржики» додавали тепер до комплектів ВМС США.

Бонд покликав Кворрела. Корінний житель Кайманових островів із презирством слухав, як Бонд уголос читає йому про дослідження наприкінці війни Міністерства військово-морських сил США «серед полчищ акул», котрим були створені «екстремальні умови».

«Акул привабили до човна креветками та нутрощами риб, — провадив далі Бонд. — І вони відразу ж наблизилися — стрімкими моторними косяками. Тоді ми приготували балію зі свіжою рибою, а іншу — з рибою впереміш із порошком-репелентом. Ми підпливли до зграї акул, і наш фотограф почав знімати усе на камеру. Впродовж тридцяти секунд я кидав акулам звичайну рибу, а вони, плескаючись, поїдали її. Тоді я проробив те саме з рибою, змішаною з репелентом, — кидаючи її тричі по тридцять секунд. Під час першого кидка акули жадібно накинулися на «хорошу» рибу, ненаситно поїдаючи її. Вони продовжували їсти її і через п’ять секунд після вкидання у воду риби з репелентом. При другій спробі люта зграя поїдала «хорошу» рибу, але після вкидання риби з репелентом одразу ж відпливла геть. Поки репелент був у воді, акули не пробували «підживитися». За третьої спроби нам не вдалося привабити акул до човна ближче, ніж на двадцять ярдів».

— То що скажеш на це? — запитав Бонд.

— Вам краще б таки мати цю штуку, — всупереч власній волі визнав Кворрел.

Бонд був схильний до згоди з ним. Вашингтон повідомив, що «коржики» вже відправлені, однак прибудуть не раніше, ніж за 48 годин. Але якщо репелент і не доставлять вчасно, Бонд не впаде у відчай. Він не міг уявити, щоб його очікувала аж така небезпечна підводна зустріч на шляху до острова.

Перед тим, як заснути, Бонд вирішив, що