Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

запропонував цей розіграш. Зверніть увагу, з цього місця ім’я Рональда Марша більше не згадується. О! C’est épatant![58] Так чи так, наш убивця потрапляє у цей лист. Лист викриває його. Безперечно, вбивця думає про те, щоб повністю його знищити, а потім, перечитуючи ще раз, бачить спосіб, як по-іншому з ним повестися. Вистачить забрати одну сторінку, і лист можна перетворити на викривальне обвинувачення для іншої людини, також чоловіка, який має мотив для вбивства лорда Еджвера. О! Це була удача! Як ви кажете, гроші на конфітюр! Він відриває листок і спотворює зміст листа.

Я захоплено дивився на Пуаро. Я не був до кінця переконаний, що його версія правильна. Існувала велика ймовірність, що Карлотта взяла вже надірваний листок. Однак Пуаро переповнювала така радість, що я не наважувався поділитися своєю досить прозаїчною думкою. Бо все-таки він міг мати рацію.

Утім, я насмілився вказати Пуаро на одну-дві слабини в його теорії.

— Але як цей чоловік, хай хто це був, дістав листа? Міс Адамс узяла його просто з сумочки й особисто віддала покоївці, щоб та відправила його. Покоївка сама нам про це сказала.

— Через це нам слід прийняти одну з двох речей. Або покоївка збрехала, або того вечора Карлотта Адамс зустрічалася з убивцею.

Я кивнув.

— Я вважаю, що останній варіант найвірогідніший. Нам досі не відомо, де була Карлотта Адамс між часом виходу з квартири та дев’ятою годиною, коли вона залишила валізу на вокзалі Юстон. Я гадаю, що саме у цей період вона й зустріла вбивцю у якомусь визначеному місці, і, можливо, вони повечеряли разом. Наостанок, він дав їй кілька вказівок. Що точно сталося з листом, нам невідомо. Можна спробувати здогадатися. Карлотта могла тримати його у руці, плануючи відіслати його вже тоді. Вона могла покласти його на столик у ресторані. Убивця бачить адресу і відчуває ймовірну небезпеку. Можливо, чоловік непомітно взяв його, вибачився і відійшов, розкрив, прочитав, вирвав листок, а потім повернув на столик, чи, можливо, віддав його, коли Карлотта йшла, сказавши, що вона не помітила, коли лист упав. Точний перебіг подій неважливий, але дві речі очевидні — Карлотта Адамс зустріла вбивцю того вечора перед тим, як убили лорда Еджвера, або вже після вбивства (для цього було трохи часу, коли вона вийшла з «Корнер-гауса»). Здогадуюся, хоча тут я можу помилятися, що саме вбивця дав їй золоту скриньку як чуттєве нагадування про їхню першу зустріч. У такому разі вбивця — «Д.».

— Не можу зрозуміти, до чого тут золота скринька.

— Послухайте, Гастінґсе. Карлотта Адамс не приймала веронал. Люсі Адамс так стверджує, і я теж вірю, що це правда. Ця здорова дівчина з ясними очима не мала схильності вживати такі речі. Жоден із її друзів, а також покоївка не впізнали скриньку. Чому тоді скриньку знайшли у Карлотти після того, як вона померла? Для того, щоб склалося враження, що вона приймала веронал і до того ж робила це протягом значного періоду часу, скажімо, щонайменше півроку. Припустимо, що на кілька хвилин дівчина зустріла злочинця після вбивства. Вони щось випили разом, Гастінґсе, щоб відсвяткувати свій успішний план. А він підсипав у напій дівчини досить вероналу, щоб вона не прокинулася наступного ранку.

— Жахливо, — сказав я, здригнувшись.

— Так, це було недобре, — сухо додав Пуаро.

— Ви розкажете це все Джеппові? — запитав я через хвилину чи дві.

— Не зараз. Що я можу йому розповісти? Цей бравий поліцейський Джепп скаже, що це «ще одна дурниця! Дівчина просто написала на нерівному аркуші паперу!» C’est tout[59].

Я винувато опустив очі.

— Що я зможу на це відповісти? Нічого. Щось таке справді могло статися. Я лише знаю, що це не сталося, бо не могло статися.

Мій друг замовк. Його обличчя набуло замріяного виразу.

— Уявіть собі, Гастінґсе, якби у того чоловіка був план і засоби, він би відрізав сторінку, а не відірвав її. І ми б нічого не помітили. Нічогісінько!

— Тому ми робимо висновок, що він був недбалий у своїх звичках, — усміхаючись, мовив я.

— Ні, ні. Він міг поспішати. Ви бачите, як неакуратно відірвано. О! У нього точно було мало часу.

Пуаро зробив паузу, а потім сказав:

— Я сподіваюся, ви таки помітили одну річ. Цей чоловік, цей «Д.», у нього мало б бути дуже міцне алібі на той вечір.

— Я не знаю, як у нього взагалі може бути алібі, якщо чоловік спочатку провів час, вчинивши вбивство на Ріджент-ґейт, а потім зустрічався з Карлоттою Адамс.

— Цілком згідний, — мовив Пуаро. — Саме це я і маю на увазі. Йому надзвичайно потрібне алібі, і не сумніваюсь, що він подбав про це. Інша річ, чи справді його ім’я починається на літеру «Д»? Чи «Д» пов’язане з псевдонімом, за яким Карлотта Адамс його знала?

Він замовчав, а потім тихо додав:

— Ми повинні знайти його, цього чоловіка, чиє ім’я чи псевдонім починається на літеру «Д». Гастінґсе, ми мусимо його знайти.