Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О! — сказала дівчина, і її обличчя зарум’янилося, а очі стали ще більшими. — Тож ви схильні вважати, що хтось інший це зробив!
— Évidemment[60], мадемуазель. — Пуаро усміхнувся.
— От я дурна! Я неправильно висловилась. Я хотіла спитати: ви здогадуєтеся, хто це зробив?
Вона нетерпляче нахилилася вперед.
— У мене є кілька ідейок, — сказав чоловічок, — звісно, це мої підозри, назвемо їх так.
— Розкажете мені? Будь ласка, прошу!
Пуаро заперечно похитав головою.
— Це, мабуть, було б нечесно.
— Отже, ви підозрюєте когось конкретно?
Він лише ухильно похитав головою.
— Якби я хоч трохи більше знала, — далі благала дівчина, — мені було б набагато простіше. І я, можливо, могла б допомогти вам. Саме так, я могла б допомогти.
Її благання справді обеззброювали, але мій друг не відступав.
— Герцогиня Мертонська досі переконана, що це була моя мачуха, — із задумливим виразом промовила дівчина і кинула на Пуаро запитальний погляд.
Він не відреагував.
— Але мені важко повірити, що це можливо.
— Що ви думаєте про неї? Про свою мачуху?
— Скажу так: я майже не знаю її. Я була в пансіоні в Парижі, коли батько одружився з нею. Коли я повернулася додому, вона була доволі приємна. Тобто вона просто не помічала моєї присутності. Я думала, що вона пустоголова і… корислива.
Пуаро кивнув.
— Ви згадали про герцогиню Мертонську. Ви часто з нею бачитесь?
— Так. Вона дуже добре до мене ставиться. За останні два тижні я провела з нею дуже багато часу. Цей жах через усі ці розмови, репортерів, ув’язнення Рональда та все інше. — Дівчина затремтіла. — Мені здається, що у мене немає справжніх друзів. Але герцогиня — чудова жінка, і він теж, її син тобто.
— Він вам подобається?
— Я вважаю, що він сором’язливий, скутий і з ним досить тяжко знайти спільну мову. Але герцогиня багато говорить про сина, тому я відчуваю, що знаю його насправді краще, ніж думаю.
— Зрозуміло. Скажіть мені, мадемуазель, ви дуже прив’язані до вашого двоюрідного брата?
— До Рональда? Звичайно. Він… ми не часто бачилися з ним за останні два роки, але до цього він мешкав у нашому будинку. Я… завжди вважала, що він чудовий. Він постійно жартував і вигадував, що б такого божевільного зробити. О, з ним у нашому похмурому домі все було інакше.
Пуаро співчутливо кивнув, але продовжив, висловивши твердження, яке шокувало мене своєю непристойністю:
— Тоді ви не хотіли б побачити його повішеним?
— Ні, що ви! — і Джеральдін сильно затремтіла. — Тільки не це! О! Якби лишень це була вона, моя мачуха. Це мусить бути вона. Герцогиня так каже.
— Он як! — кинув Пуаро. — Якби лишень капітан Марш залишився в таксі, чи не так?
— Так, принаймні… Що ви маєте на увазі? — Дівчина насупила лоб. — Я не розумію.
— Якби він не пішов за тим чоловіком у будинок. До речі, ви чули, як хтось заходив?
— Ні, я нічого не чула.
— Що ви робили, коли увійшли в будинок?
— Я побігла просто нагору, щоб дістати перли.
— Так, звичайно. І це зайняло трохи часу.
— Саме так. Я не могла одразу знайти ключ від своєї скриньки з прикрасами.
— Так часто буває. Що більше поспішаєш, то повільніше все виходить. Пройшло трохи часу, поки ви зійшли вниз, і тоді ви побачили свого двоюрідного брата у холі?
— Так, він ішов від бібліотеки. — Вона ковтнула.
— Я розумію. Це вас налякало.
— Так, — сказала Джеральдін із вдячністю за його співчутливий тон. — Розумієте, я заціпеніла.
— Так, це очевидно.
— Ронні лише сказав у мене за спиною: «Привіт, Діно, знайшла?» — і я аж підстрибнула.
— Так, — спокійно сказав детектив. — Як я вже говорив, шкода, що він не залишився надворі. Тоді таксист зміг би підтвердити, що ваш двоюрідний брат не заходив у будинок.
Дівчина кивнула. Сльози потекли з її очей і почали капати на коліна. Вона підвелася. Пуаро взяв її руку.
— Ви хочете, щоб я врятував його для вас, чи не так?
— Так, так! Будь ласка, зробіть це. Ви не знаєте…
Вона стояла, намагаючись контролювати себе, і стискала кулаки.
— Вам нелегко жилося, мадемуазель, — тихо промовив мій друг. — Я розумію. Так, життя було нелегким. Гастінґсе, викличете мадемуазель таксі?
Я пішов із дівчиною і посадив її в таксі. На той час вона вже заспокоїлася і мило подякувала мені.
Повернувшись, я побачив, як Пуаро із засмученим виглядом та зморщеним від думок чолом ходить сюди-туди кімнатою.
Добре, що задзвонив телефон і це відволікло його.
— Хто це? О, це ви, Джеппе. Вonjour, mon ami[61].
— Що він хоче повідомити? — поцікавився я, підійшовши ближче до телефону.
Нарешті, після кількох вигуків, Пуаро заговорив:
— Так, а хто по неї приходив? Вони знають?
Хоч якою була відповідь, він не такого очікував. Його обличчя набуло смішного виразу.
— Ви впевнені?
— …
— Ні, я просто трохи засмутився, це все.
— …
— Так, мені потрібно впорядкувати свої версії.
— …
— Comment?
— …
— Яка різниця, я мав рацію. Так, одна подробиця, як ви кажете.
— …
— Ні, я досі дотримуюсь тієї самої думки. Благаю вас провести подальші розслідування у ресторанах поблизу Ріджент-ґейту і Юстона, Тоттенгем-Корт-роуд і, можливо, Оксфорд-стріт.
— …
— Так, чоловік і жінка. А також поблизу Стренду незадовго до опівночі. Comment?
— …
— Так, я знаю, що капітан Марш був із Дортгаймерами. Але на світі є й інші люди, окрім капітана Марша.
— …
— Казати, що я впертий, як віслюк, негарно. Tout de même, зробіть мені ласку, благаю вас.
— …
Він поклав слухавку.
— Усе добре? — нетерпляче запитав я.
— Чи добре? Мене це теж цікавить. Гастінґсе, ту золоту скриньку дійсно купили у Парижі. Її замовили листом із відомого паризького магазину, який спеціалізується на таких речах. Лист був написаний від імені такої собі леді Акерлі — Констанції Акерлі. Очевидно, що такої людини не існує. Лист отримали за два дні до вбивства. На ньому були ініціали (можливо) замовника, викладені рубінами, і напис усередині. Це було термінове замовлення, як то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті», після закриття браузера.