Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

Сказати, що голова боліла, це нічого не сказати. Вона повільно розвалювалася на шматочки, поскрипуючи при цьому, як іржаві петлі. У роті стояв мерзенний солодкуватий присмак, губи потріскалися від сухості, а по всьому тілу розтеклася неприємна слабкість.

Ед змусив себе розплющити очі та сфокусуватися на конкретних предметах: ніжках столу, коробках у кутку. Вийшло не з першого разу, але це було краще, ніж в'язкий туман і нав'язливе запаморочення. Події минулої ночі танули в тінях, спогади сплуталися, але ситуація натякала, що він не в підземеллі і не в міській в'язниці, та й поряд не слідчий, а лише один схильний до авантюр артефактор. 

Є привід радіти. Адже так?

— Із пробудженням.

Він насилу змусив себе повернутись на бік і тут же зі стоном відкинувся назад: пов'язані власним закляттям-повідцем руки виявилися несподіваним і не найприємнішим відкриттям.

А може, й не варто поспішати із висновками.

— Ти знаєш, що позбавляти свободи безпорадну людину неввічливо?

— Хто б казав, — заперечила Грейс, демонструючи вільні зап'ястя. — По-перше, я не звикла ночувати під одним дахом із небезпечними незнайомцями. А по-друге, мало, чим у тебе поцілили, як це діє, і що ще ти викинеш під його впливом. Пробач, але особиста безпека мені дорожча за твій ранковий комфорт. Так що пропоную поки що розслабитися і оцінити мою безмірну доброту.

Ед уважно роздивився вузол. Гарно зав'язано, на совість: обідок змалював на шкірі майже непомітний візерунок, але тримав міцніше ланцюга. Грейс точно зробила висновки щодо того, до чого варто бути готовою.

— Помста — це дріб'язково, — зауважив він мимохіть.

— Але приємно, — вона переможно схрестила руки на грудях. — І дає нагоду поговорити на рівних.

— Припустимо, — він обережно підвівся і сів. Набридливе запаморочення знову нагадало про себе, але від падіння вдалося втриматися. — А де мої речі? І куртка?

— У надійному місці.

— Ось воно що…

— Ага.

— Ти ж розумієш, що мене все одно доведеться відпустити? І повернути все, що забрала.

— Відпущу. Решту обговоримо.

— Тобто, як обговоримо? Це моє майно!

— Було, — лаконічно відповіла вона. — Отримаєш назад і хронометр, і ласо, і документи, коли я вирішу, що більше на мене не чекають неприємні відкриття на зразок стеження, погоні та дізнавачів.

— Колті! — рикнув Ед, втрачаючи терпіння.

— Вже дев'ять років, як Колті, не кричи. До того ж я голодна, сердита і невиспана. Я всю ніч за роботою просиділа, за тобою доглядала і здригалася від кожного шереху на вулиці. Хочеш назад свої речі — маєш відповісти на мої запитання, поки я готуватиму. Кухня нагорі, хоч ти, напевно, і так у курсі. Запрошувати двічі не буду, раджу підніматися і йти за стіл якнайшвидше: лавка відкриється за годину, у нас не так багато часу на розмови. Сніданком я пригощаю.

З цими словами вона розвернулася і вийшла за двері.

— Гей, — Ед обурено розвернувся їй услід, змахуючи перед собою зв'язаними руками. — Ти нічого не забула?

— Це твій повідець, — долинуло здалеку. — Сам розплутуй, я ж якось упоралася. Однією рукою, між іншим.

***

  З кухні пахло просто неймовірно: яєчнею з шинкою та грибами, гарячим хлібом та кавою з корицею. Едвард піднявся сходами з не аби-якими зусиллями, сил вистачало лише на два-три кроки поспіль, потім накочувала слабкість. Втім, запах наполегливо натякав, що наприкінці сходження на нього чекає нагорода.

Дівчина навіть не обернулася, щоб перевірити, чи вдалося йому звільнитися, і Ед мимоволі посміхнувся: мабуть, Грейс не сумнівалася, що він впорається. Дрібниця а приємно.

— Майже готово.

Він дошкандибав до кутового диванчика і буквально сповз на нього, спостерігаючи за процесом сервірування столу. І за господинею, звісно. У простій білій блузці і темній спідниці, з волоссям, недбало зібраним у пучок на потилиці, вона здавалася несподівано простою і милою, звичайною городянкою, а зовсім не діловим фахівцем, випускником елітної академії або наймачем пройдисвітів на кшталт нього.

А ще, схоже, Грейс любила поратися на кухні. Крім гарячих страв, на столі стояла вазочка з порізаними фруктами, вершкове масло, сир та два сорти хліба.

— Брем сказав, що ти будеш слабким, як кошеня, і таким самим голодним, як прийдеш до тями.

— Розумний в тебе рахівник. Досвідчений.

— І що тобі треба багато пити, щоби вивести залишки паралізатора. Ось, вона поставила на стіл графін.

— Щось тут є? — він підозріло принюхався. На перший погляд вода як вода.

— Ні, — Грейс мотнула головою і з апетитом приступила до їжі. — Я не підливаю дезактиватори, отрути та іншу гидоту тим, хто мені допомагає.

— Ого. Звучить як докір і визнання моїх заслуг одночасно.

— Мало прозвучати як подяка, — вона намазала хрустку скоринку хліба маслом і розділила її навпіл. — Тримай. Блідий як смерть, дивитися моторошно. Так завжди буває від отруєння?

— Дякую. Гадки не маю. Мене вперше зачепило, зазвичай вдається піти тихо.

— Все буває вперше.

— Точно. Встигла подивитися документи?

— Угу, — вона відірвалася від кави, — всі, навіть ті, які, мабуть, мене не стосуються. Але якщо ти про креслення, то гадаю, цих даних мені вистачить, щоб розібратися.

— Із моїм хронометром?

— І з ним також.

Він на хвилину відвернувся від їжі і раптом підняв на неї очі.

— Напевно, тут варто подякувати за те, що не здала мене вартовим. І вибачитись за повідець. Якщо б вчора мене затримали — у тебе були б величезні проблеми.

— Я помітила. Тобі не казали, що серйозна співпраця передбачає взаємну чесність?

— В торгівлі. У моєму ремеслі довіра – це небезпечна розкіш.

— Гаразд. Вважатимемо конфлікт вичерпаним, — вона слабо посміхнулася. — Дякую, що дотримався слова. І що встиг зняти прослуховування. І за те, що не попався теж: залишитися без руки мені не хотілося б.