Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Поки що ні.

– От як з’явиться, я подивлюсь, ким ти плескатимеш!   

– Ні! За! Що! – розплився він в ще більш широкій та самовдоволеній посмішці.

– Ну-ну, – похитала я головою, – поживемо – побачимо. Знайдеться й на тебе якась русалка.

Він хитро осміхнувся:

– Хіба що така, як ти?

Мої брови злетіли догори, й він одразу ж обмовився:

– Тільки мені ще життя не набридло.

От, дякую! Це на що зараз натяк був?

– Яся! Та вислухай ти мене! – долетіло до нас.

Русалка шпурнула вудку у хлопця:

– Наслухалась вже! – і, стрибаючи по камінню, збігла на берег та пішла вздовж краю води.

Я смикнула Дениса:

– Що там трапилось?

– Та заручитись він з нею обіцяв. Обручку сам змайстрував. День призначив. А нас напередодні на операцію висмикнули, – він ковзнув по мені поглядом. – Тебе, між іншим, рятували. Данила серйозно контузило, й він провалявся у цілительському центрі півдня. Коли прибіг, виявилось, що головна озерна пліткарка – чорти б її забрали – Акуліна такого Ясі наплела, що та тепер і чути нічого не хоче.

– Півдня? – здивувалась я, згадуючи, як швидко мене на ноги підняли. – А що так довго? Мене з того світу швидше витягли.

– Зрівняла! – пирхнув Денис. – На тебе ледь не всі свої сили Ігор вилив. Та на кожного його не вистачить. Це ти у нас, – він знов окинув мене підозрілим поглядом, – щасливиця.

О! Так! Я пам’ятаю ті «щасливі» моменти мого «воскресіння». Як-небудь обійдусь. Та висновок зробила: дива не без меж, а от Колвін подивував.

– А вудка при чому? – не виходило в мене скласти в голові бачений дисонанс.

– Уявлення не маю!

– Ходімо! – я потягла його до Данила, що приречено втупився у рибальське знаряддя.

– Данило, – торкнула я хлопця за плече. – Хочеш, я з нею поговорю.

Він хитнув головою:

– Марно.

Як же я люблю, коли лапки складають, не встигши ними й поворушити!

– Так! – несподівано навіть для себе гаркнула я. – Подивились на мене! Обидва!

Хлопці синхронно втупились мені в очі: чи то з переляку від мого рику, чи то під впливом чарівного препарату. Та це вже не так і важливо: головне – результат. А він був: мовчки стояли й слухали. Лєра, в тобі спав великий маніпулятор! Сама у шоку.

– Я йду за нею, а ви готуйте сніданок. Зрозуміло?

Вони якось аж надто слухняно кивнули й почали розпаковувати рюкзак. Я навіть поморщилась: сподіваюсь, ця зараза до кінця дня вивітриться, бо вже й самій неприємно.

Залишивши хлопців із припасами, я побігла навздогін за русалкою:

– Яса! Заждіть, будь ласка!

Дівчина озирнулась, та не зупинилась, продовжуючи брести вздовж озера. Добре хоч у воду не пірнула: русалка ж! Через хвилину я зрівнялась з нею, та не встигла промовити й слова, як вона прожогом зупинившись, зі злістю втупилась в мене:

– То це ти?!

Я навіть позадкувала від несподіванки:

– В якому сенсі?

– Правду, значить, Акуліна казала, – продовжила вона погрожувально. – Ти його обкрутила?!

– Кого?! – зовсім вже спантеличилась я.

Очі русалки сяйнули дивним вогнем, і вона почала наступати на мене:

– Кому брешеш?! Я запах відчуваю.

– Ти про «Маніпулятор»? – дійшло до мене. – Так він для інших цілей, – продовжувала я задкувати, судомно метикуючи, як би її заспокоїти. – Таж, поміркуй сама! Хотіла б я обкрутити когось з них, – кивнула я в бік хлопців, – стала би за тобою ганятись? Сиділа б поряд з ними та раділа. Не потрібен мені ні один з них! Я з дому вирватися хотіла, де мене Колвін запер, а їх охороною приставив. От і скористалась, – тарахкотіла я, сподіваючись, що мене все ж таки чують, а не пропускають всі мої слова повз вуха через лють.

Вона зупинилась:

– Ігор?

Фух! Здається, почула.

– Ігор.

– Ти йому – хто?

– Учениця. На мене напали якісь тварюки, от він і проривався зі мною через поріг.

Русалка продовжувала мовчки розглядати мене, та в її погляді я помітила коливання, й вирішила дотискувати:

– Та я Данила з Денисом тільки вчора увечері побачила, як би я кого обкрутити могла до цього?!

Дівчина примружилась:

– Вони ж тебе рятували.

От же! Любителі логіки!

– Пробач, та в тому бою я мало кого розгледіла: мене саму ледь не вбили. Колвін з Ольгою відкачували.

Вона склала руки на грудях:

– І чому ж Ігор тебе зачинив?

Я ледь не застогнала – от яке це має значення?!

– Боїться, що я знов у неприємності влізу, поки його нема.

– То ти з Ігорем?

Хотіла я захитати головою, заперечуючи дурне припущення, та вчасно зупинилась: от нехай краще думає, що я з Колвіним, ніж почне знов підозрювати у посяганнях на її ненаглядного, й погоджуючись, кивнула. Русалка, схоже, з полегшенням видихнула, й підхопивши мене попід руку, потягла назад:

– Так би зразу й сказала.

– Пробач, не встигла, – пробуркотіла я.

– Твоє щастя, що взагалі хоч щось встигла, – промуркотіла вона досить умиротвореним голосом.

А в мене від цих слів морозець по шкірі пронісся: може не дарма професор мене вдома намагався утримати?

– Коли вони вже так тебе слухають, – заворкотіла русалка далі, – примусиш Дениса дещо зробити.

Моя ідея вирватись на свободу починала мені подобатись все менше і менше:

– Що саме?

Відчувши напруження в моєму голосі, вона розсміялась дивним оксамитовим сміхом:

– Та не бійся! Нічого страшного. Зараз розповім.

Ми підійшли до хлопців. Вони вже все приготували й втупились в нас. Якщо бути більш точною, то Данило дивився конкретно тільки на Ясу. Мені його аж шкода стало – таким нещасним він виглядав. Русалка, відпустивши мою руку та, чарівливо посміхнувшись, буквально поплила (настільки чаруючою була її хода) до Данила:

– Данилочку, радість моя! Ну, що ж ти одразу не сказав?

– Та я…, – ошелешено почав було він виправдовуватись, та договорити йому не дали.

– Я б зрозуміла, сонце моє.

Дівчина обвила його шию руками й щось ніжно зашепотіла на вухо. Той аж розімлів, і здавалось, що от прямо тут таки розпливеться солодкою калюжкою біля ніг своєї красуні – не інакше. Схоже, русалчині чари – у дії. Хоча я бачила подібних дівиць і серед людей, і працювала їхня техніка безвідмовно: чоловіча половина таких обожнює. Та й по тому! Якось обійдусь.