Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Я тільки приснула:

– Хлопці, не переймайтесь! Щоб він помітив падіння волосся з моєї голови, мені треба втратити їх, щонайменше, половину. Тож, ваші плечі ще не скоро позбавляться своєї дорогоцінної ноші. Колвін, скоріше, мені мою відірве.

Данило здивовано скинув брова:

– Це ж за що?

– Повір, – я важко зітхнула, – він знайде.

Та все ж думка про те, що професор так опікується моєю персоною, мене потішила: приємно, коли за тебе так хтось хвилюється. Після бабусі за мене ніхто так не переживав. Хіба що Владька. Та це було інше. Він готовий був захистити завжди – будь-якої миті – підтримати у бійці, влізти зі мною у хоч яку дурість, взяти на себе провину лиш тому, що таким було його уявлення про дружбу. Владька не боявся, що мені зроблять боляче: головне, щоб не програла, щоб з ніг не збили. А синці, як він казав, гартують. Я була для нього таким собі хлопчиськом дівочої статі.

Від Колвіна віяло іншим. Я бачила його очі, коли мені було боляче: здавалось він ладен був сам цей біль відчувати, лишень мене його позбавити. Не просто стати плечем до плеча, щоб битись разом, а закрити собою. Наглухо. Намертво. «Як за кам’яною стіною» – це точно про нього. Цей до бійки не пустить: сховає, як порцелянову статуетку – не дай боже, хто зламає. Здається, це і є ваша сама велика помилка, Ігоре Дмитровичу, що дозволила мені почуватись пещеною дитиною! Так, тою, на кого кричать, та котру ніколи не покарають по-справжньому. От мене й понесло…

– Лєра, – торкнув мене за руку Данило, – ти куди поринула? Гадаєш, за що голови позбавитись можеш?

Розсміявшись якомога безтурботніше, я ляснула хлопця по плечу:

– Ой, Данило! Повір, мені й гадати не треба: і так знаю. Тож, споглядайте, поки вона ще прикрашає мої плечі з досить повною копицею волосся.

Не встигла я договорити, як з боку дерев пролунав роздратований густий бас:

– Що за невгамовний народ?! Спокою ні вдень, ні вночі, ні на світанку! Позавертати б вам стежини, щоб по Темноліссю бродили!

Слідом за голосом з’явився і його хазяїн – високий, кремезний сивий чоловік з довгою бородою. Вдягнений у довгу лляну сорочку, підперезану синім паском, у чорні вільні штани, заправлені у начищені до блиску чоботи, він тримався рукою за березову палицю й сердито блискав на нас очима:

– Не встигнеш знайти тиху місцину, як вже й туди дістануться, щоб вам по Чорним болотам гуляти!

– Гнате! Та ти чого?! – обурився Денис. – Ми тобі що зробили? Йдемо собі стежиною, пробач, що не мовчки – не ніч! Який комар тебе вкусив?

– Комар?! – здибився незнайомець й пригрозив палицею в наш бік. – Та від цього лементу навіть комарі повтікали! – він блимнув на нас з такою люттю, що я, ховаючись за спиною Данила, здивувалась, як від нас трьох купок попелу не залишилось. – Щоб я й звуку не чув! – і зник.

– Хто це? – пошепки спитала я, виглядаючи з-за плеча хлопця.

– Лісовик, – так само тихо відповів той.

– Він завжди такий злий?

– Перший раз бачу.

Денис, приклавши пальця до рота, махнув нам і рушив далі. Данило схопив мене за руку й потяг, тихо шепчучи:

– Тут вже близько. Краще помовчимо, бо ж і справді закружляє.

Хвилин через десять змішаний ліс поступово змінився сосновим, а ґрунт під ногами ставав все більш піщаним та незабаром у проміжках між деревами замайоріли відблиски водної гладі, що потроху іскрила в променях сонця, яке потихеньку здіймалось над лісом. Чим ближче ми підходили, тим більше відчуття захоплення здіймалось в моїх грудях: місто не дарма називалось Синьоозерськом. Сонячні зайчики пустували по яскравій сині озера, малюючи неймовірні візерунки по дзеркалу води, що ледь коливалась, та ще більше підкреслюючи його глибокий колір.

З правого боку досить велика площа була зайнята квітуючим лататтям: як білим, так і з ледве рожевими пелюстками. З лівого боку маячіла груда каміння, що заходили далеко у воду, й на одному з валунів сидів рибалка, точніше… сиділа. Якби не вудка в її руках, я й не подумала про рибну ловлю: настільки контрастував її наряд з діяльністю.

Світле, ледь зеленкувате волосся струменіло по її спині м’якими хвилями, спускаючись далеко нижче поясу. Біле, напівдовге плаття облягало її фігуру, підкреслюючи приємні оку округлості: навіть я замилувалась. З-під подолу виглядали стрункі ніжки, довжині яких позаздрили б провідні моделі. Вона повернула до нас трохи бліде обличчя й обдала бірюзовою зеленню величезних очей, що сердито дивились з-під розлетілих, мов крила чайки, брів. Цікаво: а її ж бо хто з себе вивів? У лісі сьогодні неприймальний день? Не зронивши й слова, вона знов відвернулась до озера.

Першим тишу порушив Данило:

– Яся?! Ти що робиш?

– Яке тобі діло?

Голос дівчини був глибоким, грудним та, наче линув одразу всередину: він западав у душу навіть з такими інтонаціями.

– Яся, Ясочка… Я ж пояснив, – виправдовуючись за щось, мало не проспівав хлопець.

Я ледь стрималась, щоб не пирхнути, настільки винуватий голос Данила контрастував з його зовнішністю: ніколи б не подумала, що цей бравий воїн може лопотати, мов дитя, котре нашкодило. Поруч почулись дивні звуки. Я подивилась на Дениса: той, відвернувшись від пари, тихо давився сміхом.

– Не поясниш? – прошипіла я йому у вухо.

Він відвів мене трохи далі, намагаючись не повертатись у бік напарника:

– Це – Яса.

– Зі слухом у мене все гаразд! – я просвердлила його невдоволеним поглядом, оскільки нескінченні недомовки з деяких пір почали мене занадто дратувати.

– Русалка.

Мої очі, мабуть, почали набувати неприродною округлістю, значуще збільшуючись у розмірах, та Денис одразу ж смикнув мене, скроївши красномовне обличчя, після чого я постаралась повернути своєму – більш спокійний вираз:

– Добре. Зрозуміла. Що смішного?

– Ти Данила бачила? Він же – звір у бою, а перед нею дрібним окунцем плескається.

– Денисе! – шикнула я на нього. – В тебе дівчина є?

Хлопець окинув мене безцеремонно оцінювальним поглядом, після чого мені одразу ж закортіло розвернути його до озера… передом. Хатинка на курячих ніжках, чорт! І тицьнула йому під ніс кулака. Він миролюбно посміхнувся: