Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Доволі нашепотівшись, русалка випустила нарешті зі свого капкана жертву й повернулась до глядачів, чарівно посміхнувшись:

– То ми снідати будемо?

Ми всілись навколо імпровізованого столу та, уплітаючи смачності, почули розповідь про те, при чому тут вудка…

Після того, як Акуліна розповіла Ясі у яскравих фарбах про зраду кохання всього її життя, та збісилась, й першою від неї на горіхи дісталось самій пліткарці. Отримавши з десяток зарядів блискавок у свою п’яту точку, та ледве не позбавившись волосся, що палахнули синім полум’ям навіть у воді, Акуліна психанула й перемістилась на самий віддалений ручай лісу. Водяник, прокинувшись та не знайшовши своєї дорогоцінної Акулочки, як він її полюбовно кликав, дістав всіх русалок, оскільки без тієї балакучої зарази в нього завжди псувався настрій. А вона – зараза та – саме цим і користувалась, коли хотіла кому-небудь накапостить: брала й зникала на декілька днів.

Вгамувати хазяїна водоймища в цьому випадку могла лиш Яса – його рідна донька, яка, своєю чергою, дуже не любила новоявлену дружину татуся. Та не цього разу, оскільки й сама оскаженіла через неї ж. Нещасні русалки, що боялись повідомити водянику причину зникнення його ненаглядної, тому що донечку його боялись не менше, також повтікали хто куди: по ручаях з джерельцями.

Зрозуміло тепер, чому лісовик таким злим був: стільки лементу у ввіреному йому лісі!

Коли ж татусь наїхав на рідну донечку, та не втрималась й сипонула по ньому парочкою заклять, перетворивши того у сома. Йому це мало сподобалось, й він ляснув дитятко хвостом. На що та пригрозила йому суходолом. Батька це не зупинило, й він розмахнувся хвостом знову. Таким чином, Яса відправилась на берег, спорудила вудку з зачарованим гачком і стала чекати, поки знавіснілий сом на нього піймається. І цього історичного моменту з’явились ми.

– Денисочку, – посміхнулась русалка напарнику свого нареченого, – ти б сходив за Акуліною: тебе вона послухає.

Денис поморщився:

– Дякую. Щось не хочеться.

– Та пожалій русалок, – Яса змовницьки підморгнула мені, – і лісовика.

Судячи з погляду русалки та її тону, я зрозуміла, що та сама Акуліна, мабуть, не рівно дихала до Дениса, та його це, здається, не радувало. А з іншого боку: мені потрібне було коріння русалчиного хвоста, й допомога русалки, ой, як потрібна! Зітхнувши, я повернулась до хлопця, ловлячи його погляд:

– Денисе, та допоможи дівчатам.

Приречено здійнявши очі, той все ж підвівся й поплентався до лісу. Яса задоволено зіперлась ліктем на пісок, хитро примружившись:

– Дивись, як в тебе виходить!

Я знітилась, оскільки те, що відбувалось, взагалі вже мені задоволення не приносило: коли б жарт не перетнув межі смішного.

– Яса, я можу попросити тебе про допомогу?

– Все, що зможу, – мило посміхнулась вона.

– Коріння русалчиного хвоста.

– І все?

Таке враження, що моє прохання здивувало її своєю незначущістю. Я знизала плечима:

– Так. Це проблематично?

– Та це, якраз, не проблема. Навіть пірнати не доведеться.

Вона відірвалась від Данила, котрий примлів поруч з нею та ледве не муркотів домашнім котиком, і попрямувала до заростей латаття. Якийсь час русалка водила руками у воді, щось примовляючи. Потім почувся гучний сплеск води та крик Яси:

– Я тебе попереджала!

Ми з Данилом підскочили й кинулись до неї, та не встигли зробити й пари кроків, як у руці русалки злетіла плітка й ривком впала у воду, а наступної миті вона вже викинула на берег здоровезного сома:

– Я обіцяла, таточку, просушити твої мізки, бо ж розкисли трохи, схоже! Так я свої обіцянки виконую, на відміну від тебе!

Здоровезна рибина стрибала по піску, норовлячи хвостом дістатись неслухняної донечки. Та тільки реготала та відскакувала у бік.

За нашими спинами пролунав крик:

– Ти що ж витворяєш, мерзотнице?!

Ми з Данилом озирнулись: позаду стояла цілком зеленоволоса дівиця з перекошеним від гніву обличчям, яке від цього, на диво, не здавалось потворним. Про фігуру я взагалі промовчу: навіть форми Яси дещо меркли поряд з цими, а там було на що дивитись. Цікаво: всі русалки такі?

Яса вперла руки в боки:

– А-а-а! То це я – мерзотниця?! Добре. Нехай. Можеш забирати свого сомика. Поцілуєш його у носика – може, й обернеться чарівним царевичем. Бо ж ти ніяк не вгамуєшся, – зиркнула вона на Дениса, що пирхав за спиною зеленоволоски.

Дівчина обійшла свого… тата, й попрямувала до мене:

– Тримай, – простягла вона декілька корінців. – Ті, що світліші – жіночі, темніші – чоловічі. А тепер, – русалка озирнулась на знавіснілого сома, – забирай цих красенів… До речі, скільки їм ще тебе охороняти доведеться?

– Днів зо три-чотири.

– Данилочко, – підкотила вона до свого ненаглядного, – звільнишся – чекаю на тебе, – й попрямувала до рідного сімейства.