Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

— Та якого Хаосу ти твориш, Дем? Із-за неї підняв руку на сестру? Тобі завжди було начхати на всіх, крім своєї родини.

— Пробач, забув, — якимсь різким голосом відповів Деміан. - Напевно через те, що про свого братика, який годував вас усі ці роки, ви мали сміливість забути. Може, ви навіть усі зітхнули з полегшенням?

— Ти ніколи не потребував нашої жалості чи допомоги, - прошипіла Дез, кинувши на мене розлючений погляд. Деміан закрив мене своєю спиною. - Ця каблучка була моєю за правом. Як і перехідний титул, як і вся спадщина. Це був договір, Дем.

— Що тут відбувається? - нагрянула тепер до мене в кімнату ще й Ірен.

— Ти можеш пояснити, якого Хаосу я не можу отримати свою обручку назад? - напала на свою матір Дез. - Мій братик зовсім збожеволів?

Я трохи визирнула, щоб оцінити обстановку. Ірен зміряла мене поглядом, потім подивилася на сина. Так довго й уважно на нього дивилася, що мені здалося, ніби вони обмінюються думками.

— Дез, піди до своєї кімнати. І забудь про кільце. Ти й так отримаєш частину спадщини та й титул у тебе ніхто не забирає.

— Але мамо! Вона взагалі – ніхто!

— На жаль. Вона його дружина. І він зробив усе, щоб про це довідалися всі, - суворо промовила Ірен. - А тепер йди.

— І чого варто було її вбити? - вигукнула дівчина в сльозах і вибігла з кімнати.

— Мені не потрібні проблеми через неї, - суворо промовив Деміан.

— Вона вже вийшла заміж, за кілька днів поїде назад до чоловіка. Проблем не буде, - Ірен попрямувала до виходу, але затримавшись, додала: - Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, Деміане.

За нею зачинилися двері, і чоловік одразу ж повернувся до мене.

— Як ти?

Я відсахнулася від нього і відійшла подалі.

— Іди геть.

— Ти сильно забилася?

— Ненавиджу вас усіх! І мені не потрібне цей клятий перстень! - вигукнула я, коли помітила, що Деміан дістає знову кільце з кишені. Але він так і не дістав його. Завмер.

— Вибач, - раптом прошепотів він. - Я не міг передбачити її реакцію...

— Справа не лише в ній. А у вас усіх! Іди, Деміане, просто йди, я не хочу бачити тебе.

Я не хотіла дивитися на нього. Не хотіла бачити біль у його очах. З одного боку, мені було шкода його. Зараз. Коли він не пам'ятав свого минулого. Це, мабуть, так... боляче й гірко усвідомлювати ким ти був у минулому. Але я була впевнена, що як тільки до нього повернеться пам'ять - він стане тим самим. І ні чим не перекреслити його вбивство. Мені навіть думати було страшно про дівчину та її смерть. Хотіла і не хотіла знати, як він її вбив.

Деміан зволікав. Не йшов. Дивився на мене, наче я була його порятунком. Не маючи більше сил дивитися на нього, бо серце болісно стискалося, я відвернулася від нього. Почула його кроки. Навіть відчула його запах. Він зупинився позаду мене. І мені навіть здалося, що він легенько торкнувся обличчям мого волосся.

— Торі, - тихий шепіт. Мов вітерець доніс до мене його голос. - Як ти не можеш зрозуміти, що... я не можу відповідати за себе... того, іншого. Якби ти знала, що я не хочу навіть згадувати себе. Зараз я можу лише чітко усвідомлювати, що нізащо не завдам тобі шкоди. Просто повір мені. Та я й не думаю, що хотів зла тобі раніше. Я привів тебе в цей будинок, отже...

— Ти не спромігся навіть представити мене своїй родині!

— Може... це й на краще? - раптом сказав він і я іронічно засміялася, але тут же він поспішив пояснити. - Я не знаю, як би поставилася до тебе моя сім'я, якби я зник чи помер. Ти стала б спадкоємицею. Дез цього не пробачила б. А моя мати... також злякалася віддавати владу в чужі руки. До того ж, подумай, а якби до тебе прийшли від короля? Я багато чого не пам'ятаю і не можу зараз сказати точно, які небезпеки підстерігають мою дружину на кожному кроці. Про тебе ніхто не знав... і я зараз цьому нескінченно радий.

— Ти вбиваєш людей, Деміане. Ти вбив свою дружину! - для мене страшніше за це вже нічого не могло бути.

Чоловік не відповів. Коли я обернулася, щоб подивитися йому у вічі... його вже не було. Але на столі лежав... родинний перстень.

Цілу ніч мені здавалося, що в кімнаті хтось був присутній. Але після подвійної заспокійливої настоянки я не могла розплющити очі і моментально знову засинала.

Минуло два дні. Я намагалася не виходити із кімнати. Івілі приносила сніданки та обіди до кімнати. Вона не розуміла, що відбувається, а я не поспішала пояснювати, вважаючи, що це досить особисті, сімейні таємниці.

Я кілька разів бачила, як Дез ходила з Софі по саду, але слава всім богам і Хаосу, молодша герцогиня поїхала. Деміан кілька разів намагався заговорити зі мною, але я відмовляла, закриваючи перед його носом двері. Але щоночі мені здавалося, що він... знаходиться поруч.

Увечері я вирішила вийти прогулятись. Не було сил більше сидіти у чотирьох стінах. Як завжди було прохолодно, а я цього разу забула накидку. Загорнувши за ріг, я завмерла, помітивши біля фонтана Деміана. Він сидів на лавці. Там, де я зазвичай сиділа усі ці два роки. Він... наче чекав на мене. Подивився на мене і я... побачила різницю між тим чоловіком, яким він був пару днів тому і тим, що зараз сидів навпроти мене. Його змучений вигляд говорив все сам за себе. Він підвівся і подався до мене. На ходу зняв піджак і накрив мої плечі, огортаючи своїм теплом.