Читати книгу - "Непокірний трофей, Олена Гуйда"

На Орлей опускалися сутінки. Густі, тягучі, як стиглий мед. Сонце потонуло в морі, немов його проковтнуло морське чудовисько, про яке складають легенди й розповідають зимовими вечорами біля палаючого живим вогнем вогнища.

А на небо знехотя виплив безсоромний місяць. Він ліниво роздивлявся дрімаюче місто, вириваючи з темряви самотні силуети городян. А деколи, як примхливе дівчисько, тікав за хмару, щоб продемонструвати свій поганий характер.

У вікна вривалася нічна прохолода з присмаком морських бризок, апельсина і кипариса. Змішувалася з духотою в королівських покоях, запахом диму і пилу. І дихати ставало легше.

Воїн, що прийшов з півночі, застиг біля вікна, спершись на підвіконня. Він дивився в темряву, наче намагався розгледіти там щось невидиме людському оку.

І бачив. Сіруваті тіні своїх воїнів, тонкі фігурки служниць, які пробираються з кімнат для слуг в крило, де розмістилися пришлі з півночі. Навіть кішок і собак, що пробігали десь біля підніжжя стін. Чув ухання сови, що зірвалася з гілки в саду, іржання коня за стінами фортеці, відчував наближення грози.

До півночі вдарить грім і буде злива.

Звідки йому це було відомо? Торем і сам не розумів, з чого така впевненість, але знав – так і буде. Відчував. І вірив своїм передчуттям.

До сьогодні він рідко замислювався про те, чим доведеться заплатити за дар безсмертя. Дар... Чи прокляття? Етхельда могла б відповісти йому. Але тепер Торем розумів, що відьма знайде іншого короля. І послужить йому ту ж службу. Залишалося сподіватися, що нинішнього короля Елехорії, або кого-небудь іншого, кого вважає гідним, вона не нагородить таким же даром.

Хоча... Тобіасові Хельда не буде служити. Вона підпорядковується тільки сильним, а він слабкий. Став слабкий і Торем? Може і права Снігова відьма – Адріана зробила його слабким, м'яким, піддатливим? Як Хільда колись Хравна! І від цього порівняння в грудях скипала лють, злість. Не на відьму. Не на принцесу. На себе самого!

Але в той же час, пам'ять вперто підкидала миті минулої зустрічі. Її м'яке тіло в його руках.

У Торема не вистачало волі, щоб боротися зі своїм бажанням. І зараз він був як ніколи радий тому, що так вчасно з'явився Кнут. Все могло б обернутися не так...

Торем труснув головою, проганяючи нахлинулі видіння. Ця принцеса точно його зачарувала. Інакше і бути не могло!

Вигнанцеві хотілося зараз знову з нею побачитися. Відчути її запах. І йому навіть здавалося, що він чує її голос, відчуває присутність. Або це все Кейх? Міг зв'язок зі звіром зміцнитися настільки? Чи і він перетворюється у звіра?

Ще цей воїн! Його поява була дуже до речі. Якщо воїни втікають від короля, то такий король - не жилець. Але все ж він там, з нею наодинці, нехай навіть її і стереже барс, але все ж у Торема стискало скроні від однієї думки, що вона там – наодинці з чоловіком. І йому доводилося докладати чималих зусиль, щоб стриматись і не рвонути вниз.

Ні. Нехай вона відчує себе правителькою. Нехай усвідомлює відповідальність. Вона повинна стати королевою, а для цього – дозріти, відчути біль свого народу.

Так народжуються королі. Справжні правителі.

Звук кроків відволік Торема від роздумів. М'які туфлі, майже не видавали звуків при ходьбі, але він чув, як вона піднімалася по східцях, як переводила подих, немов намагалася зібратися не то з думками, не то з силами. І ще її аромат... він забивав дихання.

Стиснуло груди спазмом, наче пронизало наскрізь. Гострий напад, як морська хвиля, накотив і тут же відпустив.

Це було щось нове, незрозуміле і бентежние. Торем міг впевнено сказати, що ніколи не хворів.

Тихий стукіт у двері, відволік Хравнсона від своїх роздумів.

- Так! – дозволив він. Його голос пролунав різкіше, ніж він очікував, і більш хрипко звичайного. І Торем відкашлявся, щоб прочистити горло.

Двері прочинилися. В кімнату ввірвався аромат, що не давав йому спокою, і воїн, не обертаючись, прикрив очі, вдихнувши його повільно, немов насолоджуючись.

- Мені треба поговорити з тобою! – заговорила Адріана.

І знову це стискуюче груди почуття, біль і немов на задвірках свідомості думка - Адріана не друг, а ворог!

З чого б? Торем ніколи так не думав про неї? З чого ж зараз такі думки?

Хравнсон труснув головою, немов намагався позбутися таким чином від нав'язливої думки.

- Про що? - запитав він, так і не наважуючись озирнутися. В голові шуміло, груди стискало новими спазмами і заважало вдихнути. Та ледве він закрив очі знову, йому привиділася відьма Етхельда.

 - Воїн приніс погані вісті. Кілька десятків воїнів і їх сімей шукають захисту і допомоги в Орлеї. І я готова допомогти, чого б мені це не коштувало, - її голос, здавалося, здригнувся. - Ти знав, що діється в столиці? Знав, що Тобіас торгує з Шерлінкором... людьми?!

Слова, її голос... Пригальмовано він чув, що вона говорить, але не розумів сенсу. Здавалося, що в голові пульсує голос іншої жінки. Нашіптує, змушує позбутись принцеси. Прокляття! Невже це Етхельда?

- Торем? - вона підійшла ближче.

- Іди! - трохи не гарчав, додержуючись з останніх сил, попросив Торем. - Я не можу... з тобою... розмовляти. Не сьогодні!

Він вчепився пальцями в підвіконня, до болю. В голові знову спалахнув біль. Просто нестерпний. І Торем різко видихнув, стиснувши щелепи, стримуючи мученицький стогін.

- Коли тоді? Завтра? Післязавтра? Коли мою країну зруйнує той, кого я вважала найближчим? Я не можу чекати.

Вона зробила ще крок до свого нареченого.

Світ стерся. Торему здалося, що він провалився під лід в зимову холоднечу.  Скувало легені, думки, руки і ноги.  І він просто звалився на підлогу, навіть не відчувши удару.  Йому почувся злий шепіт Хельди.  Але тут же його витіснив інший голос.  Той, який він хотів чути.

 - Торем!  - Адріана перехопила Вигнанця за плече і опустилася слідом.  В її голосі чувся непідробний переляк.  - Що з тобою?!  Покликати цілителів ?!