Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Кирило

— Що із заміною кранів? — запитую в заступника з постачання.

Мій ранок почався з дзвінка Бориса, з яким ми вчора домовилися про інвестиції. Він тицьнув мені носом у зупинку будівництва і сказав, що йому треба подумати, перш ніж вкладати гроші в сумнівну компанію.

Сумнівну, вашу матір…

Ми жодного разу не зривали термінів здачі. Ба більше, завжди здавали проєкти наперед. У нас сотні успішних проєктів, мільйони задоволених людей та десятки великих інвесторів, зокрема з-за кордону. Усі вони задоволені співпрацею з нами. Й ось… йому треба подумати!

Зазвичай я не зустрічаюся з інвесторами, щоб розповісти їм про переваги інвестиції грошей у мою компанію. Часто вони приходять із сумою, яку готові витратити, й кількома питаннями, які вдається владнати години за дві. Відділ маркетингу в цьому плані працює, як надійний швейцарський годинник.

З Борисом інакше. Він людина складна, але це було зрозуміло на етапі вибору ресторану та його зовнішнього вигляду. Там неозброєним поглядом видно, що людина або з жиру біситься, або справді економна, на цьому і сколотив свій статок. Я поки схиляюся до третього варіанту — у нього не все гаразд із головою.

Проте він мене відчитав. Зранку. Сказав, що все перевірив ще раз і в нього залишилися сумніви. Після тригодинного вивчення документів та звітності, в мене постали питання і я скликав заступників усіх відділів. Настрій, чесно кажучи, ні до біса…

— Застопорилися. Гальмують постачання. Ми намагаємося зробити все можливе, щоб пришвидшити процес.

— І як результати?

Я постукую олівцем по ідеальній поверхні столу й чекаю на відповідь. Нарада стала несподіванкою, тому до неї, певна річ, не підготувалися. І ніхто не думав, що доведеться відповідати на незручні запитання. Зазвичай я даю своїм заступникам час підготуватися, зробити звіти, але не сьогодні.

У мене контракт на мільярди зривається через те, що будівництво елітного об’єкта стоїть. У працівників немає роботи, але вони при цьому отримують зарплату. Так триває вже понад тиждень. Ще стільки ж — і ми вийдемо в мінус. Дивно, що мені ніхто не повідомив. Ніхто з, чорт забирай, присутніх. Шість чоловік дивиться на мене зляканими очима, і мене це дратує.

— Ми мали отримати обладнання минулого тижня, але його затримали.

— Де ж?

— В порту. Проводять перевірку, обшуки, це займає час.

— Пробували розв’язати проблему грошима? — я переводжу погляд на фінансового директора.

— Не вийшло, — каже він. — Там в іншому проблема.

— У чому ж?

— Перевірку навели згори.

— Ми довідалися хто, — втручається в розмову керівник відділу безпеки.

Я чудово знаю ім’я того, хто вставляє палиці мені в колеса, й зовсім не дивуюсь, коли чую ім’я Івана Арбатова. Донедавна наша компанія майже на вісімдесят відсотків залежала від обладнання, яке він постачає, але після низки нещасних випадків, пов’язаних із виходом техніки з ладу, довелося переглянути наші домовленості. Йому це, ясна річ, не сподобалося.

Вони з моїм батьком найкращі друзі. Двадцять років успішної співпраці й дружби просто так не залишиш за бортом. Я не сказав батькові про те, що ми скоротили обсяг закупівель, й Іван, зважаючи на все, теж змовчав. Втім, батько давно не має впливу в компанії. Вона цілком і повністю під моїм керівництвом. Єдине, що тато може зробити — порадити мені, як вчинити, але через передачу справ у мої руки, він перестав це робити. Арбатов, судячи з усього, чудово це розуміє. І не лізе до мого батька з проханнями мене напоумити, хоча впевнений, тато б спробував.

Арбатов його найкращий друг. Вони щотижня зустрічаються, ходять один до одного в гості, смажать шашлики й відпочивають. Говорячи прямо, Івану давно час відійти від справ. Останні три роки його компанія сильно просіла через зниження якості обладнання. Там явно мали місце сумнівні приховані схеми, але проблема в тому, що Арбатову зовсім нема кому передати справи. Єдина дитина в сім’ї — донька, яка навчається за кордоном.

Я не впевнений, що їй виповнилося вісімнадцять, тож приймати кермо правління нікому. І продавати компанію Іван також не хоче. Я цікавився, вирішивши, що її купівля буде хорошою інвестицією. Зараз упертість Арбатова грає проти нього, тому почалися перевірки та проблеми, яких раніше не було.

— Я владнаю з постачанням, — говорю, усвідомлюючи, що ніхто з моїх співробітників цього не зробить. Це не просто збіг обставин, Арбатов навмисне гадить у тарілку, з якої я їм. — Вільні.

Мені здається, що присутні безшумно видихнули, а хтось, певен, ще й подумки перехрестився. Співробітники в мене хороші, відповідальні, проблем до цієї миті не було, але вони звикли все розв’язувати самостійно. З постачанням кранів, ось, не вдалося, тому що палиці в колеса вставляють навмисно, інакше обладнання прибуло б у суворо обумовлені терміни. Ну, може, затримали б на день, максимум два. Погано, але не критично.

— Семене, залишся.

Він киває. Залишається сидіти на своєму місці. Інші кабінет залишають, тихо прикривають за собою двері. Семен у мене начальник відділу безпеки. Кілька років тому ми її реконструювали, зробили сучаснішою і, головне, вона працює. До цього служба просиджувала штани на своїх робочих місцях, а зараз ось — працюють у поті чола. Одразу ж з’ясували, що справа непроста.