Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

– Рослини треба любити, – звучав поряд  лагідний голос матусі,  яка саме в цю  мить  розмовляла з фіалкою, що трішки зів’яла, – їм це потрібно так само, як і людям. Спробуй, – запропонувала мама, кивнувши у бік фіалки, – скажи цій гарненькій фіалці парочку добрих слів.

Тасся розуміла,  що то їй сниться. Хоча такі розмови з  мамою  по душам і в реальному житті відбувалися досить часто.

Але вона не сумнівалася в тому,  що зараз  вона мандрувала по саду уві сні. Такі величезні та яскраві метелики,  що кружляли навколо неї, існували тільки у її снах.

Тасся не хотіла засмучувати матір навіть уві сні,  а тому схилилася над квіткою і серйозно сказала:

- Сподіваюся, що скоро ти зовсім видужаєш і до тебе повернеться колишня краса!

Потім вона відступила назад і почала чекати, коли пожовкле, зів'яле листя почне підніматися до сонця. І вони піднялися,  налилися смарагдовим кольором!

- А ще в квітках живуть ельфи, - ніжно дивлячись на доньку, сказала мама. І чомусь Тасся їй повірила. Вже не звертаючи уваги на безглузду позу, схилилася до ніжної квітки і спробувала заглянути в неї. Чи раптом не сховався серед  квіткового меду крихітний ельф?

І раптом відчула – що провалюється, на шаленій швидкості мчить кудись униз. Вітер, який вона завжди так легковажно вважала своїм найкращим другом, люто бив у обличчя і рвав волосся. Десь позаду чулося злякане іржання кобили, і чомусь голосно щось кричав Марк. А попереду вирувала річка – і так швидко вона наближалася! І вже видно було мокре, вмите водою каміння! Темні, майже чорні сталеві іскри біснуються в них, відблискують, осліплюють і змушують затамувати подих.

Та це не камені,  то ж  справжні очі! Чиї? На шаленій швидкості дівчинка врізається в могутнє тіло, дихання від удару сперло і стало так боляче в грудях.

-Я померла?! Не можу дихати!

Сильні руки підхоплюють її і кудись несуть. Коло самого вуха,  наче величезний барабан . вистукує чиєсь серце.

-Хто ти? -  вона обережно торкається губами гарячої  шкіри. - Як же приємно довіритися твоїй силі!

Упс, здається, вона сказала це вголос. Шалений погляд здивованих чорних очей так близько,  що в грудях  все перевертається... До того дивно,  до того болісно. В тих  чорних  очах  раптом здіймається ціла хвиля яскравих  метеликів.

І раптом Тасся прокинулася.

-Нічого собі, сон! – прошепотіла вона.

Увімкнула нічничок і подивилася на годинник. Половина першої ночі.

-Мені вже пів години п'ятнадцять,- посміхнулася Тасся і навшпиньки, щоб не розбудити маму і маленького братика, підійшла до вікна. В руках  та ногах дівчина відчувала неабияку слабкість. Вона почувала себе безпорадною, розбитою, як після довгої хвороби. Але голова здавалася напрочуд свіжою, думки – ясними та чіткими.

Валятися в ліжку, незважаючи на загальну слабкість, рішуче не хотілося. Вона солодко потяглася. Тоненька батистова піжамка не завадила ласкавому вітерцю пройтися по голому пузику. І раптом знову їй привиділися ті чорні очі - Тассю просто обдало полум’ям від цього погляду. Ну, звичайно ж, уявного!

- Це ж здалося ж таке, - прошепотіла дівчинка, вдивляючись у темряву ночі.

- Потрібно трішки охолонути, – подумала вона і повернулася до кімнати за пледом.

У нічному саду, напевно, прохолодно. Боса, загорнута немов у кокон теплим пухнастим пледом, Тасся вийшла в сад. Навкруги було тихо і спокійно.  Повітря п’янко колихалося,  напоєна ароматами квітів. Зорі,  посміхаючись до дівчинки з глибокого темного неба, підбадьорювали її  та кликали у глиб саду. Тасся глибоко вдихнула прохолодне, чисте повітря, напоєне ніжним запахом троянд, та ступила на піщану доріжку,  що губилася серед  дерев.

Їй заважали незвичні відчуття, які буквально розривали її надвоє, не даючи повністю насолодитися нічною тишею. Тіло, що ослабло від денної  пригоди, просило відпочинку і спокою. А душа, з кожною хвилиною все більше наповнюючись шаленим захопленням і жагою до життя, співала, тріумфувала і рвалася кудись. Щастя вирувало в глибині її потужним виром, а дивний погляд чужих очей, який і досі стояв перед Тассиними очима, обпікав невиразним передчуттям чогось... дикого і бажаного.

Це здавалося таким дивним, ненормальним, неприродним. Але таким довгоочікуваним. Напевно, саме про цей стан та почуття говорила мама. Мама вже декілька разів натякала дівчинці про зміни, які готувало Тасі її п'ятнадцятиліття.

Мила, наївна мамо! Тасся вже давно зрозуміла, що їхня родина не звичайна. Просто дуже незвичайна. Дівчинка не раз бачила, як мама, думаючи, що її ніхто не бачить, робила якісь паси руками – і тут траплялися дива. То засохла квітка повільно оживала, то з рук мами виривалися хмаринки іскорок, які тут же перетворювалися на ніжних метеликів, а то й просто на очах затягувалася рана на коліні братика. У Тассі теж дуже швидко і безслідно затягувалися рани і синці. Вона виходила без будь-яких серйозних наслідків із усіх витівок, які вони з Марком влаштовували весь цей рік.

Ось і остання колотнеча.

Тасся точно пам'ятала, як вона падала з урвища. Але не могла згадати, що було далі – і як же вона опинилася вдома, у своїй милій кімнаті, у своєму ліжку. Напевно, це мамина магія. Тасся була просто впевнена, що мама, Десмон і вона сама - якісь маги або чарівники. І з нетерпінням чекала, коли почне прокидатися її власне чаклунство, та коли мама наважиться розповісти  їй правду про себе.

- Ну, чекати залишилося недовго, потерпіти до ранку, - прошепотіла Тасся і закружляла в саду в якомусь тільки їй зрозумілому танці.

І раптом…. Цілком чітко дівчинка зрозуміла, що в саду вона не одна. По спині пройшов холодок. Тасся поспішно і намагаючись не шуміти зійшла з садової доріжки і тепер, ховаючись від чужого погляду під темною огорожею, стояла, босоніж,  на вологій траві. Вона боязко озиралася, намагаючись вирішити, залишатися їй тут чи… Чи що? Що робити? Тікати? Кликати матусю?

Тиша навкруги... Раптом пролунав звук обережних чоловічих кроків, разів зо два – і вона побачила його. Наче підозрюючи про її присутність, чоловік зробив вперед ще один крок і завмер у крузі місячного сяйва. Немов давав їй можливість побачити його,  заспокоїтись. Впевнитися,  що не такий вже він  і страшний. Але дівчинці все одно було боязко. Але в той же час, менш за все вона хотіла піти геть. Наче щось чарівне тримало її тут, в нічному саді.