Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Пізно ввечері 11-го травня я вийшов на залізничній станції в Білій Церкві. Поїзди курсували тепер нерегулярно, майже завжди запізнюючись і часто сповільнюючись у дорозі, щоб оминути непевні ділянки колії, поруйновані бомбами. Усю відстань, 80 верст[149] (чи 50 миль), мій поїзд подолав за шість годин. Раніше, як свідчив старий розклад, на таку подорож знадобилося б удвічі менше часу. 

Та все ж, розтягнувшись на кострубатій вагонній лаві, я з приємністю дослухався до ритму сталевих коліс, насолоджуючись ним, як музикою. Це була музика спокою, соната відради, етюд рівноваги. Уперше цієї весни я не мусив сторожко роззиратися довкола, сидячи на якомусь возі чи верхи на ледь живій шкапі. Мандруючи, я міг навіть заплющити очі й, попри задуху, що панувала у вагоні, задрімати. 

Залізниця часто навіювала мені дитячі спогади. Мій батько, колєйовий інженер, мав на Підзамчі майстерню, куди часто навідувались його підлеглі: міцні, загорілі чоловіки у засмальцьованих робах. Вони подовгу роздивлялись батькові креслення, погоджувались або сперечалися. Батько не любив, коли йому перечили, тому гримав долонею по столі, стверджуючи цим своє виключне право на остаточну істину. Чоловіки схрещували руки на грудях, а в їхніх очах спалахував сердитий вогонь. 

Семирічним хлопчаком я, бувало, ставав свідком цих суперечок і, стежачи за перебігом баталій, одночасно втискався у крісло, на якому сидів, і стискав кулаки. Повітря навколо було важким, наче старе рядно. У мої ніздрі вдаряв терпкий запах поту, мастила, яким був просякнутий одяг цих чоловіків, та палючого сонця, яке всотали їхня шкіра й волосся. 

Я боявся, що підлеглі от‑от кинуться на мого батька, і мені доведеться стати на його бік. Хоча, якби таке й трапилось, то заледве чи я зміг би допомогти інженеру Романові Вістовичу. Батько й ці чоловіки видавалися мені титанами, які затіяли суперечку десь над жерлом вулкана й були здатні побачити лише когось, хто мав такий же зріст, як вони. Меншого за себе либонь би просто розчавили, не помітивши. 

Утім, усе закінчувалось завжди мирно. Титани заспокоювались і переходили з крику й гуркоту на спокійну розмову та навіть жартували. Батько трохи ніяково виправдовувався за свою гарячковість, а вони, підбадьорені цією зміною настрою, якщо пора була вечірня, пропонували випити мирову. Батько кивав і прибирав зі столу креслення, нотатники, довідники й мапи, а стільницю натомість застеляли старим вицвілим обрусом. На столі з’являлися гладенькі чорно-руді дощечки, на яких чоловіки краяли жовтувате сало, хліб, затверділі пляцки, що залишилися в когось з обіду, цибулю, квашені огірки та свіжі овочі, якщо була відповідна пора року. Хтось із чоловіків зникав за дверима, а потім повертався з плящиною, купленою в поближньому генделику. 

Я, мов зачарований, стежив за методичними рухами подобрілих титанів. Руки, що вганяли костилі у шпали, прикріплюючи до них рейки, повертали масивні гайки велетенськими ключами, закидали вугілля в ненажерливу топку локомотива, натискали на важелі й контролювали диявольські потужності, що мали в собі парові залізничні двигуни. Ці руки тепер порядкували їжею і келишками з мутного скла. 

Мій рот і горлянка були забиті слиною, якої не меншало, скільки не ковтай. Нарешті батько клав руку мені на плече й м’яко підштовхував до столу. Тут я отримував шмат чорного хліба з цибулею і кавалком сала або той же хліб, тільки натертий згори смальцем і посипаний дрібними кристаликами солі. 

Тоді я вгризався зубами в гостинець із таким апетитом, ніби за життя не їв нічого смачнішого. Я не тямив себе від щастя, що стою біля столу з цими чоловіками, як рівний. Ковзаючи поглядом від одного обличчя до іншого, зазирав кожному в очі, сміявся, якщо всміхалися мені, стежив, як у їхніх ротах зникає питво і їжа. Як вони жестикулюють і перемовляються один з одним. 

Потім ми з батьком поверталися додому. Розвеселений горілкою та балачками за столом, він упівголоса наспівував якусь батярську пісеньку, а я гордо крокував попереду, ніби всі паротяги на залізниці Карла-Людвіґа[150] тягнули й штовхали вантажі сьогодні тільки завдяки мені. Наче інженери й робітники в усій Ґаліції зуміли за сьогодні прокласти кількасот метрів нової колії тільки тому, що я з’їв найсмачнішу у світі канапку. 

Знайти в Білій Церкві ескадру виявилось нескладно. Двоє українських офіцерів, яких я зустрів на залізничній станції, одразу вказали мені, де квартирують американські летуни. Аеропланів тут вони ще не бачили. Мені подумалось, що командування, вирішивши заощадити пальне, наказало розібрати літаки й відправити їх сюди потягом. У такому разі ті можуть бути десь неподалік, перетворені на гору деталей і міцно прив’язані до залізничних платформ. 

Як я знав, пілоти такого методу транспортування не любили, вважаючи це своєрідним приниженням. Аероплан, мовляв, мусить літати, а не волочитись по землі складений, мов гора брухту. Інженери, зрештою, також цього не схвалювали, слушно побоюючись дефектів і пошкоджень, яких можуть зазнати ці достатньо делікатні машини під час перевезень. Утім, рішення насправді ухвалювали бухгалтери, перед якими в будь-якій армії світу капітулюють найвідважніші генерали. 

Офіцери ескадри розмістилися у зґрабному палацику, що до війни, очевидно, належав якому-небудь тутешньому поміщику. Американцям, щоправда, відвели тільки партер. Два горішні поверхи та еркер були або непридатні для квартирування, або ж призначалися для інших потреб. 

Крізь густий темний сад, оточений самшитовою огорожею, проглядалися високі освітлені вікна, за якими чувся дружній регіт і звуки фортепіано. Я сповільнив крок і дослухався до цього мирного галасування з деякою заздрістю і здивуванням. Наче серед понурого цвинтаря мені раптом зустрівся гурт ярмаркових музикантів. 

Біля входу в будинок мене зустрів набурмосений капрал. 

— Я повідомлю про вас панству, — ​сказав він мені, почувши, що я хочу зайти досередини. — ​Запитаю, чи пускати. 

Владним жестом він вказав на поріг, де я мав би зачекати, доки той повернеться. Я підкорився й відступив на два кроки. Двері переді мною зачинились. 

Через хвилину музика урвалась, а голоси затихли. За дверима почулося тупотіння кількох пар ніг у важких військових чоботях і вигуки дивною сумішшю польської, української та англійської: 

— Ясна річ, пускати!.. Пускати, чорт забирай!.. Сюди Вістовича, до нас!.. 

Услід за цим важкі двері розчахнулися, ледь не злетівши з петель, і переді мною постали розчервонілі Фаунтлерой, Корсі та Купер, а за ними я знову побачив постать капрала, що ніяково усміхався, ніби промовляючи «Звідки ж я знав, до ясної холєри, що цей вечірній приблуда — ​важливий гість?». 

Американці втягли мене досередини, де в просторій залі з добряче зачовганою підлогою і важким тютюновим повітрям, серед решток старих шляхетних меблів стояв невеликий стіл без обруса. На ньому тіснилося кілька пляшок з випивкою, відкриті консерви й пуделка з хлібом та печивом. Ще з десяток чоловіків у польській летунській формі перемовлялися між собою англійською, тримаючи в руках чарки й запалені цигарки. Коли ми зайшли, їхні неуважні погляди на хвилину звернулись до мене. Купер по-товариському представив мене, і чоловіки коротко й приязно привіталися.