Читати книгу - "Слідами вигнанця"

цього Бенгас натоптав велику чорну люльку сухою запашною травичкою з маленького шкіряного капшучка. Не встиг він припалити, як Павел поквапливо запропонував йому сигарету. Але вождь відмовився. Всі перелякано дивились на них. Павел трохи розгубився. Бенгас, піднісши ріг до вуст, помаленьку засурмив. Убіг чаклун і занишпорив цікавими оченятами, не розуміючи, що від нього хочуть. Вождь кивнув йому на сигарету. Чарівник подав Павлові знак, щоб поклав її на хутро, потім зробив тиковкою заклинання, виганяючи злого духа. Тільки тепер вождь наваживсь узяти сигарету.

«Як захоче припалити від лупи — справи кепські…» — занепокоївся географ.

Але все минулося щасливо. Побачивши сигарету, оката красуня метнулась по жарину й подала припалити спочатку батькові, потім географові. Але тут вождь глибоко затягся, похлинувся, заливсь кашлюкою, вирячив очі, й жили на в'язах йому понабрякали. Радники злякано посхоплювалися з місць, вождева дружина заголосила й шугонула надвір, а негр-велет ухопив вождя попід пахви.

— Води, Домбо! — вмить зміркував географ.

— Домбо зараз принесе води! — зірвався з місця хлопчик, вибіг і повернувся з череп'яним горнятком. Тремтячими руками налив у келих води й підніс вождеві. За всім цим, певно, пантрував чаклун, бо коли Домбо подав напитися вождеві, він вихором улетів до хатини й турнув хлопця геть. Павел схопився, торсонув дідугана за шкіряний набедреник і відкинув пріч. І доки миршавий чаклун спинався на ноги, він сам узяв келих і линув вождеві в горлянку.

Ковтнувши рідини, Бенгас глипнув повітря й відсапався. Кашлюка вщухла. Він похмуро глянув на чаклуна, й той ізслиз.

— Навіщо вождь прогнав чаклуна? — поспитав Павел в негреняти.

— Чаклун не роби добре заклинання. Залишив злого духа в тютюні! — відповів стривожений Домбо.

— Це все дурниці, друже, — заперечив географ. — Чаклун тут не винний. Тютюнець у мене лихий! Бенгас досі не палив такого лютого, через те й похлинувся.

Домбо не заперечував:

— Чаклун — погано людина! Він не люби гамбу. Нехай тепер гуляй надворі!

— Коли так, то й так, — погодився Павел і хитро підморгнув до хлопця.

Домбо й собі підморгнув одним оком, як навчав його колись Гонсалві. Друзі зрозуміли один одного й без слів.

Після цієї невеликої притичини всі знову повсідались навколо мережаної рогожі. Добрий гумор повернувся й до вождя. Він помалу тяг пальмове вино й щось обмірковував. Негритянки метушились біля «столу», але господар жодного разу й не глянув у їхній бік. Вони жваво перешіптувались, стримано всміхалися, вибігали надвір і знову повертались.

Після пальмового вина дівчата принесли кожному по кілька перепічок з таро[46], а у великій череп'яній мисці — якусь печеню. Спочатку Павел подумав, що то засмажена на рожні коза, але, вдивившись у грізно вишкірену пащу, збагнув: собака! Його охопила така гидливість, аж занудило, Але чемність і ввічливість вимагали терпіння. А тут ще як на жарт розбурхався голодний шлунок.

Спостережливе око негреняти помітило кислий вираз Павлового обличчя.

— О гамба! Собака — дуже смачно! — шепнуло воно Павлові на вухо.

— Та хай йому грець! Подивись-но, який він паскудний! Досить з мене й перепічки з таро…

— Смачно, гамба! Куштуй! — настиралось негреня.

Але географ похитав головою. Цей час чорна красуня прошерхотіла повз них новенькими хутряними фартушками й поставила перед географом череп'яну тацю з двома засмаженими курками.

Павел відламав курячу ніжку з рум'яною шкіркою й хитро примружив око.

— Поступаюся тобі своєю порцією собачини, — шепнув він хлопцеві. — А мені куди більше смакує вгодована курка, аніж кощавий пес!

— Е-е, наші собаки — дуже смачно! — заперечив Домбо.

Та коли географ простяг йому одну курочку, негреня радісно гукнуло:

— Ой гамба, добре! Гамба дуже добре!..

V

Після вечері молоді негритянки поприбирали посуд, винесли надвір і витрусили рогожку, замели підлогу звірячими хвостами, а тоді знову поставили перед гостями келихи з вином. Усі мовчали. Бенгас палив люльку, а його радники жували бетель. Від цієї жуйки все у роті хутко стає яскраво-червоне. Павел і собі скрутив цигарку. А в голові вкотре заснувалася думка про таємничу білу людину з країни гаубау. Отже, досі все йшло гаразд. Але попереду ще довга путь. Хто може сказати, що їх чекає?

Доки в хатині тривала тиша, Балканов помітив, що Домбо ставав чимраз неспокійніший, совався й крадькома позирав на двері.

— Що тебе, друже, хвилює?

— Тамо-тамо залишайся біля джерело! Чекай, чекай… Може, убивали тамо-тамо. А може, виганяли далеко-далеко!.. Тамо-тамо добра і плаче, плаче… — здавленим голосом проказав Домбо, сумно дивлячись на географа.

— Твій тамо-тамо живий і здоровий, — відповів Павел, поклавши йому руку на плече. — Потурбуємося й про нього! Бенгас нам допоможе.

— А тамо-тамо, може, вмирай! — зіщулилось негреня й розпачливо махнуло рукою.

— Вмер? З якої це речі? — здивовано потиснув плечима Павел.

Втупившись в обличчя свого гамби, Домбо допитливо вивчав його. І, певно, повірив Павловим словам, бо всміхнувсь, і очі йому заяскріли. Він знав — гамба ніколи не дурить.

Дівчатка, попідмітавши, принесли жару в хатню ватру. Бенгасова дружина, середня на зріст і худенька жіночка з дрібними зморшками на виду, поклала на жар хмизу й усілась на колоді. Дрова швидко зайнялись, і під бантини полетіли червоні іскорки.

Полум'я освітило хату. Бенгас досмоктав люльку й, поклавши її в попільничку з помережаної ратиці, відкашлявся. Старійшини втупили в Бенгаса очі. Здається, він уже добре все обміркував, і тепер може почати розмову з білою людиною. Дівчата повмощувались біля вогнища. Домбо підсунувся ближче до географа, ладнаючись перекладати.

— Звідки прийшла до нас біла людина? — нарешті поспитав Бенгас. — Чи звідти, де з'являється денне світило, а чи звідти, куди воно ховається?

— Я прийшов з-від моря, — відповів Павел. — З-від того моря, куди світило ховається. Моя країна