Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

під шкіру над носом, сховалися в її глибоких борозенках на насупленому переніссі. У кожному вусі зяяло по здоровецькому тунелю. А коротко стрижена, з довгим блакитним чубом на лівий бік, голова загалом була пофарбована в золотисто-оранжевий колір. Усе виказувало в цій особі перестаркувату, ображену на увесь світ «емо». Однак задерикуваті, іскристі, як кришталеві цвяшки, очі, жваві та спритні рухи і запопадливо прихоплена із собою бляшанка з чудернацьким малюнком палахкотливого вогню у грудях нелюді — свідчили про те, що це світлозора. Особа простягнула бляшанку Сані Василівні, і її рука в перснях і браслетах задзеленькотіла, видовжилася до неймовірних розмірів і вистромилася із дзеркала.

— Ось, Саню, «Вогонь життя»! Це тобі. Останній з моїх запасів. Тому, може, трохи заслабкий. Десь градусів 300… — Бруня підмащувалася, задобрюючи знатницю Хвостик. — Я розумію, що ця плазма захолодна для тебе. Але, принаймні, це вже щось. Ти підживишся трохи і не так гніватимешся на мене.

— Набираєшся розуму, дівко, просто на очах, — з притиском сказала високородна знатниця, але бляшанку з намальованим вогнем у грудях нелюді все ж узяла.

— Даруй мені, Саню, — проказала тихо Бруня, у провині опускаючи очі. — Ти ж тоді була така схвильована. Казала, що відходиш… Я не могла тебе не послухатися, тим паче, що все збігалося з дійсністю! — зацокотіла не менш розтривожена Бруня. — І ти ще казала, що там, у кущах дерези, Рисочку перехопить світлозорий наставник. Тому треба написати записку з його даними.

— І що ж ти написала? — стривожено спитала Саня.

— Написала, що знала.

— Що?! — поставила питання, немов відрубала, знатниця.

— Я написала: «Цього хлопчика звати Марко Рисочка… Йому лише чотири місяці і два дні… Бережіть…» Е-е!.. Ні!.. «…Збережіть його.»

— Збережіть?.. Ти, Бруню, здуріла! — коли б могла, то знеможена кількамісячним згасанням стара була б закричала. — Я завмирала. І мені на думку не спадало тобі дзвонити. Ти ж знаєш, що після згасання знатниці чи знатника їхніх вихованців бере до себе світлозорий наставник. Так, приміром, я колись узяла в помираючої італійської Бефани тебе, бо ти моя онука в других, і нарекла українським прізвищем. Навіщо ти його віднесла в кущі дерези? Та?!

— От горе! Санечко! То що — його вкрали? — і собі розхвилювалася Бруня, ніби лише зараз збагнувши, що ж трапилось.

— А ти як гадаєш?!

— Та я ж була переконана, що це телефонувала ти! — виправдовувалася Бруня, дріботячи від страху всім тілом і всіма своїми проколотими пірсинґами. — Голос точнісінько твій! І хвиля світності твоя, четвертого ступеня! Все збігалося! Бігме Яскре!.. І ти ж казала, що вмираєш… по телефону! А воно так тоді й було… А коли б я справді була з посутенілими поплутана, то чи ж я б після такого до тебе прийшла? Та й ти ж не згасла. То задля чогось тебе ж і не відпущено в Останній Засвіт…

— Вíдай, не час мені згасати з такими помічницями, як ти… Ах ти, Бруню! Я ж тебе лишень просила припильнувати за хатою і не заходити до неї. Я думаю, ти це зробила через те, що знала, що після згасання вся моя сила перейде до цього хлопця, а не до тебе. Так? Чи ні? — хоч і крушилася, але все погідливіше і супокійніше заторочила стара, відкрила бляшанку, перехилила її до рота і потягла звідти світло-оранжевий язик вогню. Від того її лице, схоже на пожовклий, залежалий у морозильнику вареник, зашарілось, як у молодої дівчини, і зробилося пухкеньким і ясним.

Бруня мовчала й уважно спостерігала із дзеркала за знатницею. Здавалося, стара хоч і перейшла на примирливий тон, але так само непомітно, спроквола підзирала за висушеною дієтами і зниділою від швендяння блискучими поверхнями і світляними потоками хованкою.

— Але я думаю, Бруню, що ти зробила це з недбалості й нехлюйства. Ти досі у свої майже шість тисяч людських років бавишся в підліткові забавки. Не личить хованці та ясності третього ступеня таке самовільство! Ти ж уже стара баба! Тому я, згасаючи, і не передам тобі своєї сили…

Якийсь час Саня Василівна з приємністю облизувала, вкриті залишками вогню губи, світлішаючи на виду, а тоді раптом піднеслася в повітря, схопила Бруню за пірсинґ біля краю лівої брови і витягла її за нього всю з дзеркала разом і з її високими штиблетами на товстій підошві, які на молодіжному сленгові називалися «стілами». Заскочена несподіваним нападом, хованка застогнала, відбиваючись, як могла, але знатниця піднімала її за кульчик пірсинга щораз вище й вище.

— Якого Смерка ти потягла хлопця в дерезу на Любартів вал, там, де Брама Шафарки?! Тобі наказав Клятий! Ти що, не знаєш, що цим підставляєш мене?! Ти забула, якого я роду?!

— Я робила так, як ти мене виховувала! Усе за сумлінням! — кричала в палаючих сльозах Бруня і просто на очах темнішала й спадала з лиця. Вона робилася старою і зморшкуватою, немов з неї висмоктували енергію.

— Не задурюй мені мізків сумлінням! Кажи, кому передала дитину? — із неймовірним шаленством скрикувала знатниця. З її очей, носа і вух посипалися дрібні вогнисті скалки. Вони обпалювали хованку, яка була геть неготова до такого повороту.

— Ти сказилася! Мені боляче! І я згасаю! — лепетала Бруня, намагаючись відштовхнути руку Сані Василівни.

— Що ти знаєш про цього хлопця?!

— Нічого, крім того, що ти мені сказала! — брова Бруні, відтягнута знатницею, видовжилась, як пасок, і почервоніла, мов розплавлений метал. Риси і пруги її обличчя налилися густочервоною, майже чорною, барвою. Здавалося, ще трохи такої борні — й вона спалахне та вмить згорить.

— Якщо ти мені брешеш, я виклопотаю для тебе на Соймі Вічне Згасання. Повір — це страшно.